Я зрозумів, що ставки в цій страшній грі сягнули абсолютної межі, коли того ж вечора біля нашого двору різко загальмував масивний чорний позашляховик із наглухо затонованими вікнами. З машини важко вибрався кремезний чоловік у шкіряній куртці, після чого цілеспрямовано рушив просто до кованої хвіртки. Батько кулею вилетів йому назустріч, встигнувши суворо наказати всім домашнім сидіти всередині й у жодному разі не показуватися.
Стоячи в темній кімнаті, я спостерігав за тим, що відбувається, крізь вузьку щілину між шторами. Незнайомець говорив різко, уривчасто й агресивно, при кожному слові ніби розрубуючи долонею повітря. Батько жалюгідно сутулився, виправдовувався і зрештою тремтячими руками передав йому товсту пачку готівки. Чоловік із відвертою зневагою неквапливо перерахував купюри, потім кілька разів боляче тицьнув батька вказівним пальцем у груди, явно погрожуючи розправою. Повернувшись до дому всього за п’ять хвилин, тато виглядав так, ніби встиг постаріти на ціле десятиліття.
Саме тоді я вирішив остаточно натиснути на рідних і здобути останній, вирішальний доказ їхньої жорстокості. Я повільно попрямував на кухню нібито по склянку води, а потім несподівано «знепритомнів»: дозволив колінам різко підломитися й із гучним важким стуком упав на холодну кахляну підлогу. Я навмисне шумно хапав повітря відкритим ротом, зображаючи болісний напад задухи, а повіки лишив ледь прочиненими, щоб уважно бачити кожну їхню реакцію.
На гуркіт негайно збіглася вся родина. Крізь вії я розрізняв обличчя, що схилилися наді мною.
— Нарешті… відмучився, — майже нечутно пробурмотів Владислав із явним полегшенням.
Марина боляче штовхнула його в бік і прошипіла, щоб він зараз же замовк. Звертаючись до чоловіка, моя рідна мати заговорила на диво холоднокровно й розважливо:
— Давайте… просто зачекаємо й подивимося, що станеться. Не треба одразу викликати швидку. Лікарі можуть лише завадити природному процесу.
Вони просто мовчки застигли навколо мене півколом, спостерігаючи, як я «помираю» на підлозі їхньої власної кухні. Ніхто не схилився, щоб спробувати зробити штучне дихання, ніхто навіть не потягнувся по телефон і не викликав швидку допомогу. Ця страшна тиша тяглася цілу вічність. Нарешті я дозволив диханню потроху вирівнятися й повністю розплющив очі, розігруючи поступове повернення до тями. Рідні миттєво, ніби за помахом чарівної палички, надягли маски смертельно переляканих і турботливих близьких, після чого дружно кинулися допомагати мені підвестися з підлоги.
Але останньою й найтяжчою краплею стало те, що я побачив трохи пізніше, вже після вечері. Проходячи через вітальню, я помітив залишений на дивані ввімкнений ноутбук. Марина забула вийти зі свого акаунта в месенджері, і на яскравому екрані лишалося відкритим її особисте листування з Владиславом. Коли я прочитав кілька останніх повідомлень, шлунок миттєво стягнуло в тугий і болісний вузол.
Марина запитувала, чи зможе знайома Владислава, яка працювала медсестрою, потай дістати «щось сильніше», щоб нарешті пришвидшити справу. Він уточнював, що саме вона має на увазі. Тоді моя молодша сестра, з якою ми колись ліпили на подвір’ї сніговиків, написала: «Треба щось таке, після чого смерть виглядала б цілком природною. Наприклад, раптовий інфаркт або інсульт. Ніхто не робитиме розтин онкологічному хворому»…
