Автобус ходив лише двічі на тиждень, дорога взимку була довгою й слизькою. Самій мені їхати було страшно, тому я зателефонувала доньці Ірині, яка жила в іншому місті з чоловіком і двома дітьми. Ми спілкувалися рідше, ніж мені хотілося, але її голос завжди повертав відчуття рідного дому.
Я сказала, що погано почуваюся і хочу на кілька днів зупинитися в неї, щоб пройти обстеження. Ірина відразу почала розпитувати про температуру й кашель. Мені забракло сміливості вимовити правду телефоном. Я відбулася словами про дивні симптоми, однак тремтіння в голосі видало тривогу.
— Мамо, це серйозно? Ти мене лякаєш.
— Усе розповім, коли приїду, доню. Мені треба сказати це, дивлячись тобі в очі.
Наступного дня я сіла в автобус. У невеликій сумці лежали змінна білизна, теплий светр, документи, блокнот і той самий тест, який я чомусь сприймала як єдиний доказ власного здорового глузду. За вікном пропливали сосни, білі поля й обледенілі путівці. Пасажири дрімали або мовчки їли пиріжки, а я притискала сумку до колін, ніби везла в ній не шматочок пластику, а все своє майбутнє життя.
Дорога залишала забагато часу для думок. Я перебирала можливі пояснення: хибний тест, хвороба, віковий збій — що завгодно, тільки не вагітність. Потім згадувала дві яскраві лінії й знову відчувала, як холонуть долоні. Хотілося водночас приїхати якнайшвидше й ніколи не досягти міста. Поки автобус рухався, істина ніби лишалася відкладеною, але з кожним поворотом наближався момент, коли ухилитися від неї вже не вдасться.
Ірина зустріла мене на порозі, обійняла й одразу зажадала пояснити, що сталося. Я попросила її сісти. Слова прозвучали глухо й непереконливо навіть для мене: здається, я вагітна. Донька спершу розсміялася, сприйнявши зізнання за безглузду спробу пожартувати. Але, побачивши моє обличчя й позитивний тест, замовкла.
Вона відійшла до вікна, обхопила себе руками й довго дивилася на вулицю. Кілька разів повторила, що такого не буває, а тоді спитала, чи не могла я помилитися. Я пояснила, що саме тому й приїхала: лікар має або підтвердити вагітність, або назвати іншу причину мого стану.
Ірина обернулася, і я побачила в її очах той самий переляк, який пережила у ванній. Вона підійшла, міцно пригорнула мене до себе й сказала, що поїде до лікарні разом зі мною. У ту мить тягар, який я несла наодинці, став трохи легшим. Можливо, те, що відбувалося, ще не було вироком. Можливо, доля справді залишала мені шанс, хоча я поки що не розуміла, навіщо і якою ціною.
Рано-вранці ми вирушили до районної лікарні. Ніч іще не відступила, сніг беззвучно лягав на тротуар, а я трималася за лікоть доньки. Сіра будівля з облупленими стінами виглядала непривітно, ґанок блищав від льоду. Усередині пахло антисептиком, ліками й кавою зі старого автомата. Ми піднялися на третій поверх і зупинилися біля дверей відділення, за якими мала з’ясуватися правда…
