«Рік тому ви врятували бабусю. А вона привела нас. А ми допомогли вам відкрити притулок.
А притулок допоміг усім цим людям. Це треба святкувати». Степан підняв келих.
«За Віктора Дем’яновича. За людину, яка довела, що дива існують. Просто іноді вони приходять у вигляді зв’язки ключів з адресою на брелоку».
Усі розсміялися і підняли келихи. Свято вийшло теплим, галасливим, справжнім. Люди ділилися історіями, сміялися, обіймалися.
Віктор сидів за спільним столом і думав про те, як неймовірно змінилося його життя. Рік тому він був самотній. Багатий, успішний, але самотній.
А тепер? Тепер навколо нього ціла сім’я. Некровна, але хіба це важливо? Пізно ввечері, коли гості почали розходитися, до Віктора підійшла Тамара. «Вікторе Дем’яновичу, я хочу вам дещо показати», — сказала вона і простягнула пошарпаний зошит.
«Я веду щоденник. Записую історії людей, які пройшли через притулок. Щоб не забути.
Хочу, щоб ви прочитали». Віктор узяв зошит і відкрив навмання: «Михайло, 34 роки. Втратив роботу, потім житло, потім надію.
Хотів звести рахунки з життям. Потрапив до притулку в грудні. Віра Костянтинівна три дні вмовляла його поїсти, поговорити, довіритися.
Ксенія провела з ним 10 сеансів. Віктор Дем’янович знайшов йому роботу. Зараз Михайло винаймає кімнату, збирає на своє житло, зустрічається з дівчиною.
Каже, що притулок врятував йому життя. У прямому сенсі». Віктор перегорнув сторінку: «Ольга, 67 років.
Все життя пропрацювала вчителькою. Пенсія маленька, дочка померла, онуки роз’їхалися. Жила в старому будинку, який знесли.
Боялася стати тягарем, хотіла просто тихо піти. У притулку вперше за довгі роки відчула себе потрібною, стала допомагати дітям з уроками. Тепер дає приватні уроки, заробляє.
З’їхала з притулку, але приходить щотижня, займається з дітьми безкоштовно. Каже: „Я тут знайшла сенс життя“». Сторінка за сторінкою.
Історія за історією. Життя за життям. Віктор закрив зошит, не в силах продовжувати.
Горло стиснув спазм, очі зволожилися. «Розумієте тепер? — тихо запитала Тамара. — Що ви зробили? Ви не просто дали людям дах над головою.
Ви повернули їм життя. Надію. Віру в те, що світ не такий вже й поганий».
«Я просто… я просто зупинився тоді», — пробурмотів Віктор. «Це було так мало».
«Ні, — перебила його Віра Костянтинівна, що підійшла непомітно. — Це було все. Для мене, для моєї сім’ї, для всіх цих людей це було все».
Вона поклала руку йому на плече. «Знаєте, що сказала мені нещодавно Настуся? Вона сказала: „Бабусю, коли я виросту, я теж хочу допомагати людям, як дядько Вітя. Хочу бути доброю“.
Ви розумієте? Ви не просто врятували нас. Ви показали моїй онуці, що доброта — це не слабкість. Це сила.
Справжня сила». Віктор обняв Віру Костянтинівну. Цю дивовижну жінку, яка рік тому замерзала на зупинці, а тепер керувала притулком, була матір’ю для десятків людей, світилася зсередини якимось особливим світлом.
«Дякую», — прошепотів він. «Дякую, що не пішли тієї ночі. Що зателефонували дочці.
Що залишилися. Дякую, що врятували мене». «Ми врятували одне одного», — відповіла вона.
«Так і має бути. Люди рятують людей. Завжди так було і буде».
Через тиждень Віктор сидів у своєму кабінеті і дивився на документи. План розширення притулку. Проєкт другої будівлі в іншому районі.
Пропозиція про співпрацю від міської адміністрації. Олег увійшов з черговою текою. «Шефе, тут пропозиція від інвесторів.
Хочуть вкластися у ваш проєкт, створити мережу притулків по всьому регіону. Прибуток, правда, буде мінімальний, але охоплення…» «Прибуток?» — перепитав Віктор.
«Який прибуток, Олеже? Це благодійність». «Ну, вони пропонують модель, частково самоокупну. Частина мешканців може платити символічну суму…
