Це піде на утримання». Віктор похитав головою. «Ні.
Це не бізнес. Це справа життя. Мого життя.
І вона не вимірюється прибутком». Він підвівся, підійшов до вікна. Місто жило своїм життям унизу.
Десь там замерзали люди. Десь плакали діти. Десь впадали у відчай ті, кому нікуди йти.
«Але ми не можемо допомогти всім», — сказав Олег тихо. «На жаль».
«Не всім, — погодився Віктор. — Але кожному, кому допоможемо, — це цілий світ. Всесвіт однієї людини.
І якщо я врятую хоча б один такий всесвіт, це вже має сенс». Він обернувся до помічника. «Приймаю їхню пропозицію.
Але на моїх умовах — ніякого прибутку. Вся чиста допомога. Відкриваємо другий притулок до весни.
Третій — до осені. І я хочу створити програму навчання, щоб люди не просто жили в притулку, а отримували професії, навички, могли стати на ноги». «Це потребуватиме величезних коштів», — почав Олег.
«У мене є кошти», — обірвав його Віктор. «І знаєш, на що я їх витрачу із задоволенням? Не на чергову машину і не на віллу де-небудь на узбережжі.
А на те, щоб у цьому місті стало менше замерзаючих старих на зупинках». Увечері того ж дня Віктор знову приїхав до притулку. Просто так, без діла.
Сів у спільній вітальні, взяв газету. Настя прибігла, залізла до нього на коліна. «Дядьку Вітю, розкажи казку».
«Я не вмію казки розповідати», — посміхнувся він. «Вмієш», — наполягала дівчинка.
«Бабуся каже, що ти сам живеш у казці». «Бабуся — мудра жінка», — Віктор погладив її по голові. «Добре.
Слухай. Жив-був один чоловік. Багатий, але дуже самотній.
І ось одного зимового вечора…» Він розповідав, а Настя слухала, широко розплющивши очі. Розповідав свою історію як казку, де злий багач стає добрим чарівником, а ключі від квартири перетворюються на ключі від нового життя. «І що сталося потім?» — запитала Настя, коли він закінчив.
«Потім…» — Віктор обняв її міцніше. «Потім цей чоловік зрозумів, що щастя не в грошах. Щастя в тому, що поруч є люди, яких ти любиш.
І які люблять тебе. Що можеш допомогти, простягнути руку, бути потрібним. От і вся казка».
«А вони жили довго і щасливо?» — прошепотіла Настя, засинаючи у нього на руках. «Жили, — тихо відповів Віктор, дивлячись у вікно, де за склом падав сніг.
— І ще живуть». Віра Костянтинівна стояла у дверях, спостерігаючи за цією сценою. На її обличчі була посмішка — тиха, мудра, повна розуміння.
Віктор зустрів її погляд і кивнув. Без слів. Просто вдячність.
Просто визнання того дива, що сталося рік тому на морозі мінус 20. Коли самотній багач побачив замерзаючу стареньку. Коли простягнув руку і не пройшов повз.
Коли почав жити. По-справжньому жити.
