Інші щиро дивувалися. Але були й ті, хто починав ставитися з настороженою повагою. Я це відчувала шкірою, але не випинала свій новий статус. Просто продовжувала працювати — і шваброю, і головою. Через місяць Олександр сам покликав мене до головного кабінету. Там уже сиділи двоє серйозних людей із відділу кадрів. Він сказав спокійно, без передмов:
— У мене є ідея. Не хочете спробувати себе в новій ролі? У вільному графіку, без нескінченних нарад. Але з оплатою, як у юриста другої категорії… Я не відповіла відразу. Витримала паузу. Потім звела очі й подивилася йому прямо в обличчя: — А якщо я захочу допомагати? Тільки вам? Без офіційного статусу, але на повній довірі?
Він усміхнувся, оцінивши хід. — Згоден. З цього дня все змінилося остаточно. Не різко, не в один момент, а поступово, крок за кроком. Я все ще заходила на колишній поверх. Усе ще віталася зі старою технічкою тьотею Валею. Усе ще носила пласкі зручні туфлі, щоб не втомлювалися ноги.
Але тепер я йшла коридором не з пластиковим відром, а зі шкіряною папкою в руках. Іноді, проходячи повз офіси, я ловила на собі погляди співробітників, але в них уже не було насмішки. Тепер у цих поглядах читалася повага. Або, як мінімум, непідробний інтерес. Олександр не нав’язувався. Але кожну нову зустріч він незмінно починав із запитання:
— Вам зручно, Галино? Чи не занадто я вас завантажую? Я посміхалася у відповідь:.. — Я справляюся. І я дійсно справлялася. Вперше за довгі роки вимушеного мовчання я відчувала, що живу не на узбіччі життя, не на краю системи, а всередині неї. Що мене чують.
Що мені довіряють серйозні речі. Що я знову не просто «персонал», а фахівець. Жінка з досвідом. З голосом. З головою на плечах. Одного разу, пізно ввечері, я залишилася в кабінеті одна, закінчуючи перевірку складного договору. Нічне місто за вікном мерехтіло тисячами вогнів, як полум’я багаття, що остигає.
І раптом мені подумалося: «Я знову там, де хотіла бути». Тільки тепер — без метушні, без страху перед деканатом, без поспіху. І це було правильне місце. Нарешті. Минуло ще пів року. Тепер у моєму розкладі стояли ділові зустрічі. Не прибирання. Не зміни.
Не заявки на мийні засоби. А зустрічі. Я працювала офіційно, значилася в штаті провідним юрисконсультом. Якщо потрібно було щось перевірити досконально — кликали мене. Якщо документ викликав хоч найменші сумніви — його передавали через секретаря мені. Якщо Олександр затримувався в кабінеті допізна, співробітники переглядалися: «Знову радиться зі своєю жінкою по буквах»…
