Світлана зійшла сходами точними кроками. Її підбори дзвеніли по каменю. Вона схрестила руки, дивлячись на Максима зі сумішшю розчарування й абсолютного холоду.
— Максиме, не будь смішним. Подумай, що ти робиш. Усі наші партнери всередині. Угода з Кравченком має бути підписана. Ти справді зруйнуєш усе заради своїх батьків?
Максим урвав її. Його голос тремтів від емоцій.
— Ти себе чуєш, Світлано? Ти усвідомлюєш, що щойно зробила?
— Те, що я зробила, захистило нашу репутацію, — відповіла вона незворушно. — Ми з тобою будуємо імперію. Ми не можемо дозволити собі сентиментальні слабкості. Я думала, ти це розумієш.
Лариса почала тихо плакати, закриваючи обличчя руками. Геннадій міцно обійняв її, ніби хотів захистити від усього світу. Максим відчув, як щось у ньому остаточно зламалося, коли він побачив своїх батьків у такому стані: принижених, змерзлих, розчавлених перед будинком, який він купив за гроші, зароблені ціною забуття про них.
— Я працював усе життя, — раптом сказав Геннадій голосом, упевненим попри біль. — Я був муляром, носив тягарі, робив усе, що було треба, щоб цей хлопець міг учитися. Його мати шила до світанку, щоб заплатити за його книжки. У нас ніколи нічого не було, але в нас завжди була гідність. А тепер… — Його голос надломився. — Тепер я дізнаюся, що мій син нас соромиться.
— Ні! — Максим упав навколішки перед батьком. — Тату, я ніколи…
— Тоді чому ти ніколи нас не навідував, сину? — Запитання його матері прозвучало шепотом, що ніс у собі роки болю. — Чому ти перестав телефонувати? Чому, коли Олег тебе шукав, ти завжди казав, що зайнятий?
У Максима не було відповіді. Слова застрягали в горлі, а спогади накочувалися на нього, мов хвилі. Проігноровані дзвінки, порожні відмовки, порушені обіцянки, що скоро він їх навідає. Він переконав себе, що будує краще майбутнє, що, коли досягне достатнього успіху, тоді повернеться по них, дасть їм усе, на що вони заслуговують.
Але правда була темнішою й простішою. Він соромився. Соромився свого скромного походження перед Світланою та її колом спілкування. Соромився скромного будинку, у якому виріс. Соромився загрубілих рук батька й простої мови матері. Він проміняв двох людей, які любили його безумовно, на світ, що приймав його лише заради його грошей.
— Геннадію Сергійовичу! — хрипкий голос урвав цю мить. Літній чоловік у темному комбінезоні підійшов із вулиці, несучи термос, від якого йшла пара. — Я приніс гарячої кави для вас і для Лариси Сергіївни. Я більше не міг залишати їх на вулиці.
То був Олег, давній вірний працівник його батьків. Тепер їхня єдина справжня опора. Чоловік, який розводив курей на подвір’ї скромного дому, який навчив Максима їздити на велосипеді, який ніколи не переставав називати його «мій хлопчику», незалежно від того, скільки в того було грошей.
Олег подивився на Максима зі сумішшю розчарування й смутку, що ранило болючіше за будь-який докір.
— Геннадій Сергійович говорив мені про вас кілька тижнів тому, молодий Максиме. Він сказав, що хотів би з вами побачитися, що мусить сказати вам дещо важливе. Я намагався вас знайти, залишав повідомлення, але ви завжди були на зустрічах, у поїздках, на важливих вечерях.
Максим відчув, як світ завмер.
— Тато хотів мене побачити? Чому? Що сталося?
Геннадій відвів погляд, але Лариса заговорила тремтячим голосом.
— Лікарі сказали, що його серце дуже слабке, сину, що йому лишилося недовго, тому ми хотіли побачити тебе востаннє. Ми просто хотіли попрощатися.
Крик, що вирвався з Максима, був первісним, розпачливим звуком. Він притиснувся до батька, як загублена дитина, ридаючи без упину, поки гості спостерігали за сценою з кам’яними обличчями. Дехто перешіптувався, інші відводили погляд, відчуваючи незручність. Але Світлана залишалася нерухомою на сходах, зі схрещеними руками, без тіні співчуття на своєму бездоганно нафарбованому обличчі.
— Я не знав, — плакав Максим. — Тату, я не знав. Пробач мені, будь ласка, пробач.
Геннадій тремтячими руками погладив голову сина.
— Нема за що прощати, сину. Ти обрав свій шлях, і це добре. Ми просто хотіли побачити тебе ще раз, перш ніж я піду. Ось і все.
Олег допоміг стареньким підвестися. Геннадій похитнувся, і Максим міцно його підтримав, відчуваючи, яким крихким стало тіло, що колись здавалося йому непереможним…
