Микола натягнув товсту куртку, глибше насунув на вуха вовняну шапку й узяв потужний ліхтар. Двері довелося штовхати плечем. До хати вдерся сніговий вихор, засипав підлогу й майже миттєво вистудив сіни. Чоловік вийшов на ґанок, прикрив за собою стулку й опинився в білій темряві.
Промінь ліхтаря розчинявся вже за кілька кроків. Сніг сягав вище колін, вітер бив в обличчя так, що доводилося відвертатися. Микола повільно обійшов будинок, освітив кущі, простір під ґанком, стовбури біля паркану. Він кілька разів гукнув невідому істоту, але власний голос зникав, щойно злітав із губ.
За двадцять метрів ноги почали мерзнути навіть в утеплених чоботах. Здоровий глузд вимагав повернутися: у таку погоду тварина не могла довго лишатися надворі, а почуте цілком могло бути грою вітру. Микола вже розвернувся, коли промінь вихопив біля похиленої стіни сараю предмет із неприродно рівними краями.
Під заметом лежала картонна коробка. Вона промокла, змерзлася й майже втратила форму. Микола опустився на коліна, відкинув сніг обома руками й підняв край старої куртки, якою хтось прикрив вміст. Під зледенілою тканиною тремтіло крихітне чорно-руде цуценя вівчарки.
Воно було таке худе, що під злиплою шерстю вгадувалося кожне ребро. Очі лишалися заплющеними, лапи безвольно лежали на картоні, дихання переривалося довгими моторошними паузами. Сильне тремтіння стрясало все тіло, але поступово слабшало. Микола стягнув рукавицю зубами й торкнувся цуценяти голими пальцями. Воно було холодніше за сніг.
На шиї виднілася потерта смуга, ніби там довго була надто тісна мотузка, а на боці — кілька загоєних подряпин. Вік малюка визначити було важко, але він явно ще не встиг зміцніти. Коробку поставили біля стіни навмисне, прикривши зверху курткою не заради тепла, а наче бажаючи сховати. Микола оглянув сніг довкола, однак буря давно знищила сліди того, хто це зробив.
Усередині піднялася глуха лють. Коробка не могла опинитися тут сама: хтось приніс її до сараю й пішов, розуміючи, що вночі температура впаде ще нижче. Але шукати винного було ніколи. Цуценя видушило із себе ледь чуткий хрип — той самий звук, що пробився крізь стіни будинку.
Микола розстебнув куртку, підхопив малюка обома руками й притис до светра. Потім застебнувся до підборіддя, прикривши знахідку від вітру, і пішов назад. Заметі хапали за ноги, пориви штовхали в груди, однак під долонею ще відчувалося слабке нерівне биття.
Біля печі чоловік розстелив вовняне покривало й обережно вийняв цуценя. У великих мозолястих руках воно висіло майже неживе. Микола поклав його подалі від розпеченої цегли, щоб не зігрівати надто різко, і схилився над ледь помітно піднятою грудною кліткою. Тепер від його точності залежало, чи настане для цього створіння ранок…
