У шафі знайшлися два чисті махрові рушники. Одним Микола обережно промокнув мокру шерсть, другим почав розтирати цуценя короткими м’якими рухами. Лід танув, лишаючи на тканині брудні розводи. Під пальцями відчувалися тонкі кістки, гострі лопатки й запалий живіт. Малюк явно голодував не перший день.
Руки Миколи звикли до іншого: тримати важкий інструмент, вибивати двері, піднімати дорослих людей. Тепер кожен рух вимагав незвичної делікатності. Він загорнув тварину в сухий рушник, посунув покривало трохи ближче до печі й кілька хвилин стежив, щоб тепло доходило поступово.
На кухні Микола підігрів трохи молока, розбавив водою й розмочив у ньому шматочки хліба. Вийшла рідка тепла суміш. Миску він поставив поруч, хоча цуценя поки не могло навіть підняти голову. За вікном буря вимогливо била в шибку, ніби намагалася повернути здобич, але в кімнаті вже було досить тепло.
Досвід першої допомоги підказував Миколі не квапитися. Після сильного переохолодження різкий жар міг зашкодити не менше за холод, тому він постійно перевіряв вуха й лапи, міняв вологу тканину та стежив за диханням. Кілька разів між вдихами наставала така довга тиша, що чоловік нахилявся до самої морди. Лише слабкий рух вусів переконував його, що боротьба ще не закінчилася.
Микола сів на підлогу. Питання, навіщо він втрутився, виникло майже відразу. Він свідомо влаштував своє життя так, щоб ні від кого не залежати й нікого не підпускати. Турбота завжди перетворювалася на прив’язаність, а прив’язаність робила людину вразливою. Після тієї ночі він більше не хотів втрачати.
Рішення здавалося простим: цуценя лишиться до розчищення дороги, а тоді Микола відвезе його до найближчого притулку. Там тварину оглянуть, вилікують і знайдуть їй господарів. Самому йому собака не потрібен. Він повторив це кілька разів, наче підписував угоду, умови якої не можна змінювати.
Цуценя раптом тихо пискнуло, витягнуло лапу й знову затихло. Микола нахилився ближче. Дихання лишалося слабким, але стало трохи рівнішим. Він підкинув дров, перевірив рушник і несподівано промовив, що назве малюка Громом. Ім’я народилося з шуму бурі, в якій той зумів подати голос.
Години тяглися повільно. Микола підтримував вогонь і майже не відводив погляду від покривала. Під ранок утома все ж здолала: він опустив голову на груди й задрімав на стільці. Сон миттєво повернув його до палаючої будівлі. Дим забив легені, перекриття валилися, а ноги не дозволяли зрушити до людей, які кричали зовсім близько.
Різкий шерех вирвав Миколу з кошмару. У печі тьмяно жевріло вугілля, кімната вистигла, а покривало біля вогню виявилося порожнім. Він схопився, засвітив лампу й оглянув кожен куток. На підлозі не було ні цуценяти, ні слідів. Ще вчора Микола переконував себе, що вранці позбудеться цього клопоту, а тепер страх уже стискав йому горло…
