Тихе шкряботіння долинуло з-під залізного ліжка. Микола присів і побачив у глибокій тіні дві янтарні цятки. Гром забився до стіни, втягнув голову в плечі й стежив за людиною так, ніби чекав удару. Тепло повернуло йому сили, але разом із силами повернувся й пережитий страх.
Чоловік зробив обережний крок. Цуценя вишкірило маленькі зуби й низько загарчало. Звук тремтів і часто обривався, однак не лишав сумнівів: якщо рука наблизиться, Гром захищатиметься. За виснаженим тілом і старими саднами можна було зрозуміти, що людський дотик раніше не обіцяв йому нічого доброго.
Микола опустився на коліна, відвернув обличчя й повільно простягнув відкриту долоню. Він говорив тихо, обіцяючи, що тут ніхто не завдасть болю. Але цуценя лише сильніше притислося до стіни. Тоді Микола побачив у ньому себе: один ховався під ліжком, другий — у будинку на краю лісу, і обидва сприймали будь-яке наближення як загрозу.
Він згадав, як сам перестав відповідати на дзвінки колишніх товаришів. Ті пропонували приїхати, мовчки посидіти, допомогти з переїздом, але Микола чув у кожній пропозиції спробу змусити його знову говорити про загиблих. Він відштовхував людей раніше, ніж вони могли підійти близько. Гром робив те саме єдиним доступним йому способом — зубами, гарчанням і прагненням стати непомітним.
Довіру не можна вимагати чи здобути силою. Чоловік прибрав руку, підвівся й сказав, що згоден на правила нового мешканця. Він поставив миску з уже охололою їжею за кілька кроків від сховку, відійшов до печі й повернувся спиною.
Навіть місце для миски довелося вибирати обережно. Надто близько до ліжка — і цуценяті довелося б їсти в тісноті, не бачачи виходу; надто далеко — і воно не наважилося б покинути тінь. Микола поставив її так, щоб Гром міг контролювати кімнату й будь-якої миті відступити. Для наляканої тварини можливість вибору була важливіша за голод.
Минуло близько десяти хвилин. Микола дивився на вогонь і намагався не рухатися. Нарешті кігті ледь чутно зашкребли по дошках. З-під ліжка показався чорний ніс, потім напружена морда. Гром втягував запах їжі й постійно перевіряв людину поглядом. Зробивши кілька коротких перебіжок, він дістався до миски й почав квапливо їсти.
Будь-який рип стільця змушував цуценя завмирати. Микола сидів нерухомо, доки не стихло сьорбання. Коли він згодом зазирнув під ліжко, Гром знову ховався біля стіни, зате миска була вилизана до металевого блиску. І цього було досить.
Уранці буря вщухла. Заметілі піднялися майже до підвіконь, дорога зникла, і розмову про притулок можна було відкласти. Микола знову розтопив піч і приготував їжу. Він не зазирав у сховок, не кликав цуценя й не намагався доторкнутися. Усе відбувалося в тому самому порядку, щоб дім перестав здаватися непередбачуваним.
Надвечір Гром висунув голову, поки Микола був у кімнаті. Він не наважився вийти, але й не сховався відразу. Їхні погляди зустрілися лише на кілька секунд. Для будь-кого іншого це нічого б не означало. Микола ж зрозумів, що отримав першу обережну відповідь…
