Наступні дні підкорилися суворому ритму. Уранці Микола виходив рубати дрова, потім варив просту кашу, клав порцію в ту саму миску й ставив біля ніжки ліжка. Після цього сідав за стіл боком до цуценяти й займався своїми справами. Гром мав знати, що за їжею не підуть крик, хватка чи покарання.
Спочатку він їв лише на самоті. Якщо Микола кашляв, рухав стілець чи впускав ложку, квапливе сьорбання припинялося, і по підлозі ковзала тінь. Чоловік ніколи не витягував його силоміць. Він мовчки витирав калюжі, міняв воду й знову відходив на безпечну відстань.
У старій шухляді знайшовся потертий зошит. Раніше в ньому були списки припасів, тепер Микола почав занотовувати невеликі зміни. На другий день цуценя з’їло все. На третій вийшло, поки людина була надворі. На четвертий не втекло миттю, коли двері відчинилися. Короткі записи здавалися важливішими за все, що відбувалося за межами будинку.
Він записував і те, чого остерігався: скавуління уві сні, переляк від піднятої руки, панічну втечу від стукоту відра. Так ставало зрозуміліше, які рухи треба змінити. Микола заздалегідь ставив посуд на місце, повільніше знімав куртку, попереджав голосом, перш ніж увійти. Зошит допомагав помічати не лише страх цуценяти, а й власну нетерплячість, яку доводилося щодня стримувати.
Гром поступово оживав. Шерсть перестала висіти брудними бурульками, живіт уже не був таким запалим, рухи ставали впевненішими. Одне вухо підвелося, друге поки що кумедно звисало набік. Цуценя почало прислухатися до кроків Миколи не тільки зі страхом, а й із цікавістю.
Коли двері відчинялися після рубання дров, Гром уже не зникав одразу. Він спостерігав, як Микола знімає рукавиці, струшує сніг і ставить сокиру біля стіни. Іноді цуценя робило кілька кроків слідом, але, помітивши погляд, поверталося. Ці короткі виходи показували, що цікавість до людини потроху стає сильнішою за звичку ховатися.
Сам Микола теж змінювався, хоч і не хотів цього визнавати. Дім більше не зустрічав його безживною тишею. У ньому з’явилося інше дихання, шарудіння лап і чекання біля миски. Від чоловіка не вимагалося бути героєм. Досить було лишатися зрозумілим і безпечним — приходити вчасно, не підвищувати голосу й не порушувати меж.
На п’ятий день він вирішив перевірити, чи зможе Гром зробити наступний крок. Микола дістав шматок свіжого м’яса, нарізав дрібними скибочками й сів на підлогу за два метри від ліжка. Кілька шматочків поклав на праву долоню, руки опустив на коліна, плечі розслабив, а погляд спрямував убік.
Запах швидко дістався сховку. Під ліжком зашурхотіло, але цуценя не показувалося. Настінний годинник відлічував секунди, ноги Миколи затерпли, долоня втомилася лишатися розкритою. Він не ворушився. Зараз у маленькій собачій голові зіштовхувалися голод, пам’ять про біль і майже неможливе бажання повірити.
Спершу з’явився ніс. Потім Гром виставив одну лапу й одразу завмер, чекаючи наслідків. У кімнаті нічого не змінилося. Він просунувся ще трохи, притискаючись животом до підлоги. До розкритої долоні лишалося менше кроку, але саме цей крок був найважчим…
