Гром витягнув шию й обережно понюхав повітря. Його тіло лишалося напруженим, хвіст був підібганий до живота. Вологий ніс майже торкнувся мозолястої шкіри. Цуценя обнюхало не лише м’ясо, а й саму руку — запах дров, господарського мила, старого диму й людини, яка кілька днів не зробила йому нічого поганого.
Перший шматочок він узяв самими губами й миттю відскочив. Проковтнувши м’ясо, Гром завмер, чекаючи, що пастка нарешті захлопнеться. Микола навіть не підвів очей. За пів хвилини цуценя повернулося. Другий шматок дістався йому швидше, по третій він підійшов майже без зупинки.
Микола помічав кожну дрібницю: як тремтять тонкі лапи, як вуха вловлюють найменший шерех, як цуценя заздалегідь обирає шлях до рятівного сховку. Простягнувши руку лише на кілька сантиметрів, він міг би зруйнувати все, що створювалося цими днями. Тому чоловік дозволив Грому самому вирішувати, коли підійти, а коли відступити. У цій нерухомості було більше зусилля, ніж у звичній роботі сокирою.
Якоїсь миті шорсткий язик випадково ковзнув по пальцю. Дотик виявився легким, але Микола відчув, як серце вдарило десь біля самого горла. Після останнього шматочка Гром не втік під ліжко. Він лишився перед людиною й подивився знизу вгору. Висле вухо сіпнулося, ніби цуценя й саме не розуміло, чого чекає.
Микола повільно підняв вільну руку. Гром втягнув голову, однак не відступив. Кінчики пальців торкнулися чорної маківки, потім обережно пройшлися по жорсткій шерсті до шиї. Цуценя здригнулося всім тілом, але за кілька секунд напруження почало відступати. Хвіст один раз несміливо стукнув по підлозі.
Це не була раптова перемога над страхом. Гром і далі відскакував від різкого руху, ховався від незнайомого звуку й не дозволяв брати себе на руки. Але тепер він знав, що долоня може нести не лише біль. Микола теж згадав, що дотик не завжди закінчується втратою.
Увечері цуценя вперше лягло не під ліжком, а біля печі. Між ним і стільцем лишалося кілька метрів, наче невидима безпечна межа. Микола не став її скорочувати. Він читав стару книжку, час від часу підкидав дрова й чув, як дихання Грома стає сонним і рівним.
Уночі чоловік прокинувся від звичного кошмару. Плечі були мокрі від поту, у вухах іще звучали крики. Він різко сів і побачив, що цуценя теж прокинулося. Гром не втік. Він підвів голову, уважно подивився на господаря й тихо заскавулів. Микола опустив руку до підлоги, і після довгого вагання собака підійшов досить близько, щоб торкнутися носом його пальців.
Про притулок більше не згадували. Микола прибрав записану адресу в дальню шухляду й зрозумів, що рішення вже ухвалене. Цуценя лишиться тут, хоча жоден із них поки не уявляв, наскільки сильно ця тиха домовленість змінить їхнє життя…
