Тижні минали, і зима потроху відступала, хоча морози все ще тримали ліс. Ситна їжа й спокій змінили Грома. Ребра сховалися під міцними м’язами, шерсть стала густою й блискучою, а друге вухо нарешті підвелося. Із заляканого малюка виріс сильний підліток із уважними янтарними очима.
Він більше не вважав простір під ліжком єдиним безпечним місцем. Тепер Гром сприймав дім і двір як свою територію. Щоранку першим вискакував на ґанок, обнюхував свіжі сліди, оглядав дерева біля паркану й лише після цього дозволяв Миколі вийти слідом.
Пес обрав собі роботу без жодного навчання. Поки господар колов дрова, Гром сидів осторонь і стежив за кожним змахом сокири. Якщо Микола лагодив дах сараю, собака вмощувався в снігу так, щоб бачити драбину й ворота водночас. За будь-якого незнайомого шереху вуха піднімалися, корпус напружувався, але безпричинного гавкоту не було.
У хаті вони рухалися як напарники, що давно вивчили звички одне одного. Гром знав, коли Микола потягнеться по відро, коли поставить чайник і на якому місці лишить миску. Чоловік розрізняв прохання вийти, попередження про звіра за парканом і коротке вдоволене бурчання, яким пес зустрічав нову порцію їжі.
З’явилися й прості ігри. Микола кидав у дворі товсту палицю, а Гром повертав її, але не віддавав одразу, змушуючи господаря тягнути за інший кінець. Іноді пес ховав рукавицю в снігу й із тріумфальним виглядом спостерігав за пошуками. Микола ловив себе на сміхові — рідкісному, хрипкому від довгої бездіяльності, але справжньому. Дім перестав бути місцем, де людина лише перечікувала черговий день.
Лише ночі, як і раніше, не підкорялися розпорядку. Пожежа поверталася уві сні без попередження. Микола задихався, відбивався від невидимих балок і кликав людей, яких уже не можна було винести назовні. Раніше після цього він до світанку сидів на підлозі, не наважуючись знову заплющити очі.
Гром швидко навчився помічати тривогу. Спочатку він спав біля печі, потім перебрався до ліжка, а одного разу сам застрибнув у ноги. Коли дихання господаря ставало важким, пес підповзав ближче, тицявся носом у шию й наполегливо штовхав. Микола прокидався, хапався за густу шерсть і слухав рівне собаче серце, доки теперішнє не витісняло вогонь із пам’яті.
Ці пробудження не зцілили його відразу. Шрам на обличчі й почуття провини нікуди не зникли. Але тепер між кошмаром і самотністю стояла жива істота, яка не вимагала пояснень. Гром просто лишався поруч, поки тремтіння не минало.
Микола був певен, що собака допомагає йому лише вдома. Він іще не знав, що невдовзі Грому доведеться буквально витягти господаря з минулого — серед білого дня, коли довкола не буде ні вогню, ні диму…
