Наприкінці зими вдарив особливо сухий мороз. Небо сяяло холодною синявою, а сніг під чоботами рипів так голосно, ніби ламалося скло. Микола вирішив розчистити старі ворота й вузьку дорогу до траси. Гром носився заметами, провалювався по груди, фиркав і намагався ловити пащею снігові грудки.
Чоловік працював широкою лопатою. Ритм заспокоював: підняти, відкинути, ступити вперед. У лісі панувала глибока тиша, і тому далекий звук вдарив особливо різко. Трасою проходила важка вантажівка. Водій подав протяжний сигнал, який багаторазово відбився від дерев.
Для будь-якого перехожого це був би звичайний гудок. Микола почув пожежну сирену. Лопата випала з рук. Блакитне небо потемніло, білий сніг наче вкрився сажею, а чисте морозне повітря набуло їдкого присмаку гару. Простір довкола зник — замість воріт постала охоплена полум’ям будівля.
Микола впав на коліна. Він намагався вдихнути, але горло ніби перетиснуло. Перед очима падали розпечені балки, у навушнику хтось кричав про обвалення, а за стіною лишалися люди. Чоловік закрив голову руками й зіщулився, повторюючи, що мусить повернутися по них.
Він більше не відчував снігу під колінами. Замість морозу шкіру обпікав жар, замість сосен довкола стояли чорні стіни. Пам’ять відтворювала не лише звуки, а й вагу кисневого балона, металевий присмак у роті, відчайдушний сигнал товариша про відхід. Микола знав, що перебуває у дворі, однак це знання не могло пробитися крізь напад.
Гром миттю перестав гратися. Він підбіг, заскавулів, ткнувся носом у стиснуті кулаки, спробував лизнути обличчя. Господар не реагував. Його тіло тремтіло, погляд був спрямований усередину, туди, де все ще лютувала давня катастрофа.
Пес відчував різкий запах страху. Невидима загроза вже одного разу відбирала Миколу вночі, але зараз звичайні дотики не допомагали. Гром кілька разів штовхнув його плечем і дістав у відповідь лише безладний шепіт.
Він оббіг господаря довкола, намагаючись знайти джерело небезпеки, оглянув ворота й ліс, але навколо нікого не було. Тоді Гром зрозумів за нерухомим поглядом Миколи: ворог перебуває там, куди собака не може дістатися зубами. Лишалося вплинути на саму людину — зробити звук і дотик настільки сильними, щоб вони пробили невидиму стіну.
Тоді собака відступив, широко розставив передні лапи й опустив голову. Шерсть на загривку підвелася. Гром набрав повітря й загавкав — не цуценячим голосом, а потужно, коротко й вимогливо. Звук ударив по лісу й повернувся луною.
Микола не підвів голови. Гром гавкав знову й знову, наближаючись майже впритул. Коли й цього виявилося замало, він зібрався всім тілом і різко кинувся на людину…
