Твердий лоб ударив Миколу в груди, і чоловік перекинувся горілиць у сніг. Гром став над ним, затуливши небо, і загавкав просто в обличчя. Цей звук виявився сильнішим за сирену, що лунала в пам’яті. Микола судомно вдихнув і розплющив очі.
Вогонь зник. Над ним не валилися балки, дим не закривав виходу. Було лише чисте небо, холод на щоці й величезна собача морда. Побачивши осмислений погляд, Гром одразу замовк, опустив голову й заходився квапливо вилизувати господаря.
Микола лежав у снігу, жадібно втягуючи повітря. На віях замерзали сльози, яких він не помітив. Тремтячими руками він обійняв пса за шию й притиснувся обличчям до шерсті. Кілька разів повторив, що перебуває тут, у дворі, поруч із будинком. Гром не рухався, доки дихання людини не стало рівнішим.
Щоб остаточно повернутися в теперішнє, Микола почав перелічувати те, що бачив і відчував: синє небо, дерев’яні ворота, холод у рукавах, собачі лапи на грудях. Він провів пальцями по нашийнику, почув поскрипування шкіри й відчув тепле дихання Грома. З кожним названим предметом пожежа відступала, аж поки не лишилася лише спогадом, а не навколишньою реальністю.
Колись Микола почув слабкий писк і витяг цуценя з крижаної коробки. Тепер дорослий пес почув те, чого не чув ніхто інший, і повернув господаря з внутрішньої пожежі. Це не скасовувало минулого, але руйнувало переконання, що Микола назавжди лишиться з ним сам на сам.
Підвівся він не відразу. Гром тримався поруч, підставляв плече під долоню й уважно стежив. Микола підняв лопату, однак працювати більше не став. Вони повільно повернулися до хати, і всю дорогу чоловік відчував біля ноги теплий бік.
Удома пес не пішов до миски й не ліг біля печі. Він ходив за Миколою, поки той знімав мокрий одяг, потім вмостився просто біля його чобіт. Чоловік налив води, довго тримав кружку обома руками й час від часу торкався собачої голови, переконуючись, що Гром справді поруч. Напад минув, але його значення лише починало розкриватися.
Після цього випадку межі двору почали здаватися надто тісними. Микола розумів: якщо й далі уникати будь-якої дороги й кожного людського голосу, клітка нікуди не зникне. За кілька днів погода пом’якшала, сонце затрималося над обрієм довше, і він дістав міцний шкіряний повідець.
Гром сприйняв збори як свято. Він кружляв біля дверей, підштовхував руку з нашийником і першим вискочив за ворота. Вузька стежка вела між соснами до великого замерзлого озера. Микола давно не заходив так далеко без потреби, але поруч упевнено ступав той, кому він довіряв.
Спочатку прогулянка здавалася безпечною: лише свіжий сніг, сліди звірів і безкрая крижана гладінь попереду. Потім за поворотом з’явилися три людські постаті. Микола впізнав сусідів, які жили за кілька кілометрів, і рука сама сильніше стиснула повідець…
