Марк спостерігав за цим збоку, намагаючись не тиснути. Він возив їх на зустрічі й чекав у машині, курив там, де давно кинув курити. Мовчки оплачував усі необхідні збори та послуги. Щоразу, коли Аліна виходила з адміністративної будівлі, стискаючи новий документ, у нього всередині щось розправлялося. Ніби вузол, який тиждень тому тягнув його вниз, починав потроху розв’язуватися.
Вітчим більше не дзвонив. Очевидно, зрозумів, що тепер будь-який його крок може обернутися проти нього самого.
Увечері того дня, коли все остаточно владнали, Марк зайшов у гостьовий будиночок майже так само, як уперше. Тільки цього разу тихо постукав. За дверима м’яко потріскував камін. Вогонь кидав теплі відблиски на стіни, роблячи невеликий будиночок схожим на кадри з фільму про затишок, якого вони обоє давно не знали. Аліна сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги, у тій самій його величезній толстовці, що перетворилася майже на домашній плед. Обличчя було спокійним, без страху. В очах — втомлена, але справжня тиша.
— Можна запитаю? — вона підвела голову, коли він увійшов.
— Запитуй.
Марк сперся об одвірок, ніби боявся підійти ближче, щоб не порушити цю крихку рівновагу.
— Тоді, в першу ніч, коли ви сказали «погрійся і вали», ви ж просто не знали, що зі мною відбувається, так? — вона вимовила цю жорстку фразу обережно, наче торкнулася старого шраму.
— Я був ідіотом, — Марк криво всміхнувся. — Ну а офіційно — так, я повівся як придурок.
— Ви чесно це визнаєте? — в її голосі були і подив, і ледь помітна усмішка.
— Угу. І ще чесніше скажу. Давай уже без «ви». Я не настільки старий, щоб ти мені викала.
Він зробив крок уперед, нарешті переступивши невидиму межу.
— Добре… Марку, — тихо сказала вона.
Це просте звертання пролунало так, ніби між ними щось клацнуло, змінивши дистанцію остаточно. Вона встала і підійшла ближче, зупинившись за два кроки.
— Ти мене врятував, Марку, — сказала вона вже впевненіше, без тремтіння в голосі. — Не тільки від нього. Від того, що я майже повірила: нікому немає до мене діла.
Він подивився на неї уважно. На очі, в яких більше не тлів панічний страх. На обличчя, де біль змінився твердим спокоєм. На дівчину, яка за кілька днів чомусь стала для нього ближчою, ніж майже всі люди з його успішного життя.
— Хочеш правду? — Марк повільно видихнув. — Спочатку я просто не хотів мати проблем. Потім не хотів бачити, як тебе ламають. А тепер? Тепер мені просто добре, що ти тут. І погано, коли тебе немає.
Аліна опустила погляд, усміхнулася. Тією самою невпевненою, але дуже живою усмішкою, яка засіла в ньому з того ранку на кухні.
— Я хочу залишитися тут. Поки що. Якщо ти не проти…
Кожне слово було обережним, але за ним відчувалося рішення, а не прохання.
Марк не відповів відразу. Він дозволив собі ще секунду дивитися на неї. На дівчину, яка колись зайшла в його машину синя від холоду, з очима загнаної тварини, а зараз стояла перед ним уже не як жертва, а як людина, яка нарешті має дім і право вибору…
