Ірина ніколи не запитувала у свого коханця про те, як він ставиться до своєї дружини, а Микола Іванович не давав їй жодних обіцянок. Вони просто зустрічалися кілька разів на тиждень. Іноді Ірині здавалося, що чоловік її використовує виключно як засіб для зняття напруги, але водночас дівчина розуміла, що вибору в неї немає і розлучитися з цією людиною вона не зможе, як би цього не хотілося.
Також Ірина з жахом думала про те, що може статися, якщо раптом Микола Іванович захоче її покинути, промінявши на іншу, молодшу і красивішу дівчину. Перед мером міста маячила перспективніша посада в уряді регіону, а Ірина з жахом чекала того дня, коли Микола Іванович оголосить їй про те, що їде з міста і перебирається в обласний центр. Їй здавалося, що вона не переживе цієї новини, тому що кохання до цього чоловіка було занадто великим і, як Ірині здавалося, безмовним.
Але Микола Іванович поки що нічого не говорив і про жодні зміни в розмовах зі своєю коханкою не згадував. Майже через три роки з того моменту, як зав’язалися їхні близькі стосунки, Ірина відчула себе не дуже добре, а візит до лікаря підтвердив її здогадки. Виявилося, що вона була вагітна, а що робити і як бути, дівчина поки собі не уявляла.
Вона навіть не була впевнена в тому, чи варто говорити про свою вагітність Миколі Івановичу. Але він дізнався про все сам майже відразу після того, як лікар оголосив їй результати обстеження.
— Ти збиралася приховати від мене цю важливу інформацію? — голос Миколи Івановича звучав страхітливо грізним.
Ірина тоді дуже сильно перелякалася, бо не любила злити або засмучувати свого коханого чоловіка. Вона замотала головою і схопила його за руки, практично стаючи перед ним на коліна…
— Миколо Івановичу, вибачте мені, просто я поки що сама не до кінця усвідомила те, що зі мною сталося, тому не була готова повідомити вам про те, що чекаю дитину.
Незважаючи на досить близькі й тривалі стосунки, Ірина так і не наважилася перейти на «ти» у спілкуванні зі своїм коханцем. Він їй продовжував здаватися дуже дорослим і авторитетним, а ще Ірина бачила, як йому подобається, коли вона звертається до нього на «ви». Микола Іванович жодного разу не пропонував Ірині перейти на «ти». А ще дівчина знала про те, як йому подобалося, коли його поважають і шанують його становище.
— Можливо, проблема полягає в тому, що ти не впевнена в тому, що це моя дитина? — в голосі Миколи Івановича з’явилася підозра.
Ірина хотіла було образитися на нього, але стримала себе. Ні в якому разі не можна було дратувати цього чоловіка, адже Микола Іванович віддавав перевагу стриманим жінкам, які вміли тримати себе в руках. Будь-які істерики, крики та претензії, настільки властиві жіночій статі, були у спілкуванні з мером під суворою забороною.
— Це виключено, — впевнено відповіла вона. — У мене нікого ніколи не було, крім вас. Тому сумнівів у тому, що це ваша дитина, у мене немає. І у вас їх бути теж не повинно.
Микола Іванович посміхнувся й обійняв дівчину.
— Вибач мені, мила. Я не хотів тебе образити своїми словами. Просто щастя настільки сильно переповнює мене, що я не можу стримати своїх емоцій. А мої емоції, ти сама знаєш, як погода, змінюються щохвилини.
Ірина чудово знала характер і поведінку свого коханця. Вона зносила від нього не тільки добрі слова й ніжні ласки, але ще часом потрапляла під його гарячу руку, коли Микола Іванович був чимось незадоволений. І коли він буквально метав грім і блискавки, змушуючи дівчину втискати голову в плечі й зіщулюватися в грудочку.
Рішення про те, народиться дитина чи ні, приймав також Микола Іванович. Він наполегливо говорив про те, що дитину Ірина обов’язково повинна народити.
— Це мій спадкоємець, причому мій єдиний спадкоємець, про якого я завжди мріяв і якого в мене ніколи не було. Моя дружина, на жаль, не може мати дітей, і тому ми живемо в безплідному шлюбі. Але цей малюк обов’язково повинен з’явитися на світ і успадкувати все те, що я збирав протягом усього свого життя.
— Але як я поясню своїм батькам появу дитини? — в жаху запитувала Ірина, хапаючись за голову. — Вони просто не переживуть того, що я, їхня єдина дочка, народила дитину, не будучи заміжньою.
Але Микола Іванович заспокоював свою коханку, знаходячи потрібні слова.
— Ірочко, мила, твоїм батькам зовсім не обов’язково знати про те, що ти чекаєш дитину, а ми організуємо все так, що ти всю свою вагітність проживеш в іншому місті, нібито проходячи стажування у великій організації. Ти народиш дитину, яку ти передаси мені та моїй дружині, а після цього будеш вільна робити, що хочеш.
Ірина, почувши слова Миколи Івановича, жахнулася.
— Миколо Івановичу, ви хочете сказати про те, що хочете забрати в мене дитину? Але це моя дитина, як я можу вам її віддати? Це ж не річ. Ні, це неможливо.
— Що означає «неможливо»? — в голосі мера зазвучали металеві нотки. — Для мене немає нічого неможливого. Та й хто ти така, щоб взагалі вирішувати, що ти хочеш, а чого ти не хочеш? Тут усе вирішую я. Якщо я вирішив, що ця дитина буде моєю, значить, так і буде. Але ніхто й ніколи не дізнається про те, що мій син народжений від якоїсь студентки, яка була деякий час моєю коханкою і якій я якийсь час протегував. Не надто багато думай про себе, ти просто інструмент для отримання потрібної мені людини.
Ірина слухала свого коханця і перебувала в паніці. Мало того, що вона була вагітна від одруженого чоловіка, про існування якого не підозрювали її батьки, так ще він примудрився поставити умови про передачу дитини йому. Вся романтика, всі надії, які Ірина плекала й леліла щодо цього чоловіка, в одну мить перетворилися на пил, розвіяний легким поривом вітру. Тепер замість дорогого й надійного чоловіка Ірина бачила жорстокого управлінця, який прийняв рішення, відмовлятися від якого не збирався ні за яких обставин. І плювати Миколі Івановичу було на почуття Ірини, на її становище і те, як тепер складеться її майбутнє.
— Я ж не пропоную тобі зробити це безкоштовно, — вимовив мер, а потім ніжно стиснув у своїй руці пальці Ірини. — Я тебе забезпечу на довгі роки, ти не знатимеш проблем із грошима та житлом, а ще я влаштую тебе на чудову й дуже високооплачувану роботу. Тільки дурепа відмовиться від такої перспективної пропозиції. А ти ж у мене розумниця. Ти ж не хочеш ламати своє життя і життя своїх близьких?
Тепер слова Миколи Івановича були схожі на пряму погрозу. Він натякав на те, що в разі відмови Ірина та її сім’я потраплять у немилість, результатом якої стануть нестерпні умови, які обов’язково створить для них цей владний чоловік.
— Я не хочу грошей, — тихо відповіла Ірина, а сама відчула, як сльози збираються ринути з очей. — Я хочу бути з вами. Я хочу народити цю дитину, виховувати її з вами, бути нехай не дружиною, але близькою для вас жінкою.
Микола Іванович голосно розсміявся, випустивши руку Ірини зі своєї руки. Вона дивилася на нього вологими від сліз очима, не розуміючи до кінця, що ж такого смішного вона встигла сказати. Ситуація, що склалася, здавалася складною і несправедливою, але Микола Іванович реготав, навіюючи Ірині страх. Цей чоловік, хоч і був коханим, але залишався для Ірини недоступним і незвіданим до кінця.
— Ти ким себе уявила, дівчинко моя! — Він нарешті зміг зупинити нескінченний потік істеричного реготу, а потім уважно подивився на Ірину. — Ти уявила себе на місці моєї дружини? Та хто ти така, щоб я робив тебе близькою для мене жінкою і матір’ю моєї дитини? Поруч із таким чоловіком, як я, має бути зовсім інша жінка — породиста, доросла, мудра, а ти… ти дурне і шмаркате дівчисько, яке не знає нічого про життя. Чи що, ти думаєш, що якщо я з тобою спав, то тобі всюди тепер дороги відкриті?1
— Я вас кохаю, — випалила Ірина, а потім розридалася. Вона вже насилу розуміла, що відбувалося і як вона зуміла опинитися в такій дурній2 ситуації. Вперше за майже три роки зв’язку з Миколою Івановичем вона зізналася йому у своїх почуттях і щиро сказала про те, що так довго і трепетно зберігала всередині себе.
— І що? — він насупився, явно незадоволений почутим. — Що далі? Думаєш, що твоє зізнання на щось вплине?
— Я просто кохаю вас. Я чекаю від вас дитину. Я буду матір’ю, а не хтось інший. Увесь цей час я намагалася бути кращою для вас, я жодного разу не зробила нічого поганого вам, а тепер… я тепер просто шмаркате дівчисько?
— Так і є, — холодно відповів Микола Іванович. — І тепер ти або приймаєш мої умови, або я зроблю все для того, щоб ти пошкодувала про те, що їх не прийняла.
— І що буде в разі, якщо я їх не прийму? — тремтячим від жаху голосом запитала Ірина, а її мокрі від сліз очі вдивлялися в обличчя коханого чоловіка.
Вона ненавиділа себе за власні почуття до цієї людини, до того, хто втоптував її в багнюку, але все одно при цьому залишався найдорожчим і найближчим. Навіть із батьком в Ірини не було такого міцного зв’язку, яким був її зв’язок з одруженим мером, що збирався забрати її ненароджену дитину.
— Твоє життя перетвориться на пекло, — коротко відповів Микола Іванович…
І цієї відповіді було достатньо для того, щоб Ірина прийняла остаточне рішення. Вона не буде противитися його умовам, хоча б тому, що молода жінка з маленькою дитиною на руках була б нікому не потрібною і навряд чи змогла б влаштувати своє особисте життя. А так, народжуючи дитину від Гущина, можна було не хвилюватися за своє життя, за життя батьків і майбутнє цього самого ненародженого малюка. У Миколи Івановича не було дітей, і можна було собі уявити, яким сильним було його бажання роздобути спадкоємця, нехай і народженого від швидкоплинного зв’язку з молодим і шмаркатим дівчиськом.
— Я і зараз перебуваю в пеклі, — пробурмотіла Ірина, а потім раптом посміхнулася.
Ні, вона не буде заперечувати цій людині, хоча б тому, що вона звикла в усьому потурати йому і ніколи не висловлювати невдоволення на його адресу. Як би не поводився цей чоловік, він залишався найкращим для Ірини, а отже, всі рішення, що приймалися ним, були спочатку вірними.
— Ти ще не знаєш, що таке справжнє пекло, — сказав Микола Іванович, а потім зробив крок у бік Ірини.
Несподівано для неї він простягнув руки, а потім притиснув дівчину до себе. Вона тихо плакала, уткнувшись обличчям у його сорочку, а сама подумки ненавиділа себе і проклинала той день, коли зв’язалася з людиною, що переламала її життя і зробила повністю залежною від себе. Тієї ночі Ірина майже не спала, обмірковуючи прийняті рішення. Вона народить дитину Гущину, а потім отримає гроші, за допомогою яких влаштує своє майбутнє. Все одно Микола Іванович не дасть їй спокійного життя, а ламати життя своїй дитині Ірина не бажала. Нехай краще цей малюк росте в повній сім’ї, нехай Гущин буде щасливий поруч зі своєю дружиною і своїм майбутнім спадкоємцем. Ірина все одно залишиться головною жінкою в його житті. Тією, яка народила йому дитину і яка принесла своє материнство в жертву на догоду коханому чоловікові.
— Мамо, тату, я виїжджаю на стажування до столиці, — Ірина оголосила батькам про своє рішення через тиждень…
