А потім відчула, як хтось торкнувся її руки. Обернувшись, Ірина побачила симпатичного чоловіка років тридцяти, який посміхався їй і продовжував тримати свою долоню на її лікті.
— Ви Ірина Олександрівна? — запитав він.
І Ірині стало смішно. Ніхто раніше не звертався до неї на ім’я та по батькові. Їй було двадцять три роки, вона тільки-тільки закінчила інститут і поки не звикла до того, щоб до неї так високопарно зверталися.
— Напевно. — Вона посміхнулася приємному чоловікові й побачила, як на нього кинула вельми зацікавлений погляд та сама дівчина-адміністратор, яка здавалася Ірині настільки бездоганною. — Взагалі, мене звуть Ірина. Ірина Олександрівна Дмитриченко.
Чоловік прибрав свою руку з її ліктя, а потім простягнув долоню.
— Петро Романов, заступник директора з персоналу, — представився чоловік.
А Ірина все ніяк не могла відвести погляду від дівчини, яка буквально пожирала Романова очима. Тут вбачалася явна симпатія, на яку сам Петро уваги не звертав.
— Ви проведете мене на робоче місце? — Ірина знову посміхнулася, намагаючись виглядати якомога більш дружелюбною.
Як їй подобалося тут! Вона стояла в холі бізнес-центру всього п’ятнадцять хвилин, а вже закохалася і в це життя, і в ті можливості, які маячили перед нею.
— Звичайно.
Разом із Петром вони піднялися ліфтом на п’ятий поверх. З ними їхали й інші люди, зовнішній вигляд яких захоплював Ірину. Їй, яка звикла жити в простому місті серед простих людей, це життя в столиці виявилося чимось казковим.
Петро провів Ірину в приймальню, де їй належало працювати. Обіцяючи своїй коханці стажування, Гущин не попередив Ірину про те, що вона тимчасово виконуватиме обов’язки помічника генерального директора. Ірині належало сидіти в приймальні, займатися реєстрацією документів і прийомом відвідувачів, а ще на першу вимогу начальника бути готовою виконати будь-яке його доручення. Саме так коротко описав Петро Ірині її посадові обов’язки. Їй, яка мала диплом політтехнолога, було дивно працювати простим секретарем, хоч і таким, що мав у штатному розкладі гарну назву «фахівець документаційного забезпечення управління».
Петро зумів красиво розписати Ірині її майбутні перспективи. Наприклад, уточнивши, що при вдалому проходженні стажування вона зможе в майбутньому працювати в їхній компанії фахівцем з політичного піару. Ірина слухала Петра, відкривши рот. Їй здавалося, що вона потрапила в якусь паралельну реальність, в якій перед нею відкривалися двері зовсім в інше життя, про існування якого дівчина поки навіть не підозрювала. Робота їй подобалася, але Ірині хотілося чогось більшого. Вона бачила, які люди приходили до генерального директора. Серед них були високопоставлені чиновники й майбутні депутати, які прагнули розвитку своєї політичної кар’єри й перед якими відкривалося прекрасне майбутнє. Ірині теж хотілося брати активну участь у цьому майбутньому. Вона мріяла про те, що колись займатиметься улюбленою справою, братиме участь у політиці й просуватиме якогось політика до вершин. Їй хотілося, щоб поруч із нею перебував один із таких перспективних політиків, який буде їй вдячний за її роботу і який у вигляді подяки осипле Ірину грошима й дорогими речами.
— Ти чудово справляєшся зі своєю роботою, — сказав Ірині Петро через кілька тижнів її роботи.
За цей час нова співробітниця жодного разу не запізнилася на роботу, її працьовитість подобалася генеральному директору, і їй було дозволено участь у піар-кампанії з просування одного з найбільш багатообіцяючих політиків, що є великим клієнтом «Проспекту».
Ірина працювала і відчувала, що потрапила в потрібний струмінь. Їй не тільки приносила задоволення робота, але ще й подобалося бачити результати своєї праці. Чути такі слова від заступника директора з персоналу було приємно. Тепер вона була гідно оцінена, а її майбутнє виглядало все більш перспективним.
— Мені подобається працювати тут, — зізналася Ірина і широко посміхнулася Петру.
Окрім того, що дівчині подобалося працювати в «Проспекті», їй ще подобався і Петро Романов, який відповів взаємністю на її симпатію. Кілька разів вони разом обідали, один раз разом сходили в кіно, а ще Петро запропонував Ірині на вихідних з’їздити в Дніпро.
— Генеральний подумує про відкриття філії в Дніпрі, — сказав Ірині Петро. — І ми з тобою могли б не тільки на власні очі побачити майбутнє дітище «Проспекту», але ще й місто подивитися…
Ірина без вагань погодилася. Вона майже забула про своє становище. Термін вагітності підходив до трьох місяців, і дівчину вже не мучив токсикоз і постійне бажання поспати. Часом Ірині взагалі здавалося, що ніякої дитини всередині неї немає. Настільки звичним став її стан. І тільки похід на УЗД підтвердив факт того, що вона була вагітна.
Відмовлятися від поїздки в Дніпро через вагітність Ірина не збиралася. Їй хотілося не тільки на власні очі побачити інше місто і майбутню філію «Проспекту», але ще й побути поруч із Петром, який здавався їй дуже цікавим і привабливим чоловіком. І чому вона відразу не помітила того, що Романов вельми перспективний чоловік? Він не тільки обіймав хорошу посаду, а й вчасно встиг відчути потрібний напрямок, у якому він хотів би розвиватися. Така завзятість і неймовірне чуття подобалися Ірині. Вона з кожним днем все більше й більше переконувалася в тому, що саме Романов — той чоловік, з яким вона могла б бути в майбутньому.
Якби ще не ця вагітність… З іншого боку, якби не становище Ірини, навряд чи вона змогла б опинитися в столиці й у «Проспекті». Тому нарікати на долю було неправильно.
Микола Іванович телефонував Ірині приблизно один раз на 2-3 дні. Він запитував виключно про здоров’я та розвиток вагітності. Жодного разу не поцікавився тим, як його колишня коханка працює у великій піар-компанії, і не запитав про те, чи спілкується Ірина з ким-небудь. Вона сподівалася на те, що Гущин не стежить за нею та її особистим життям, довіряючи її словам та обіцянкам. Про поїздку в Дніпро разом із Романовим Ірина також промовчала, не бажаючи викликати в Миколі Івановичі злість і бажання ретельно контролювати життя своєї колишньої коханої.
— Скажи мені, а хто тобі Гущин? — запитав Петро в Ірини того ранку, коли вони разом пили каву в кав’ярні біля Київського вокзалу.
Через 40 хвилин від платформи мав вирушити їхній потяг до Дніпра, і саме в той момент Романов раптом поставив своє несподіване запитання. Ірина злякано подивилася на нього, а в голові в неї роївся мільйон варіантів відповіді, вибрати найбільш підходящий з яких стало раптом непосильним завданням.
— Це друг мого батька, — збрехала вона, а сама відчула, як неприємно до горла підкотив клубок. — А чому ти раптом запитав?
Петро байдуже знизав плечима, але Ірині здалося, що він їй не дуже-то повірив.
— Просто він просив за тебе. Я знаю про те, що Гущин збирається балотуватися в губернатори, обіймає хороший пост в області й має всі шанси на перемогу у виборах. Просто ти сама жодного разу в розмовах не згадала його імені, ніби випадково опинилася в «Проспекті». Але ж це не випадково.
Ірина взяла в руки чашку з кавою і піднесла її до губ, старанно прикриваючи обличчя цією рятівною чашкою. По її обличчю Петро швидко б прочитав усю істину, тому терміново потрібно було сховати очі й запобігти подальшому розвитку розмови. Однак у плани Романова не входила така швидка зміна теми.
— Твій батько — він хто? — запитав Петро.
І Ірина відчула, як кров прилила до щік. Вона відчувала, як їй стало жарко, відразу ж занудило, а говорити правду про те, ким саме їй доводився Микола Іванович, дівчина не бажала ні за яких обставин.
— Мій батько — простий працівник фабрики, — відповіла Ірина, — він приятель Гущина.
— Такий хороший і близький приятель, що сам мер міста пікся про майбутнє його дочки? — Петро посміхнувся.
І Ірина відчула, що він їй не вірить. Говорити правду теж було не можна, інакше розкрилося б усе, про що вона мовчала. І про свій зв’язок із Гущиним, і про те, з якої причини вона опинилася в столиці, і про її делікатне становище.
— Так, хороший, — вона впевнено подивилася в обличчя Петру. — А що, такого бути не може? Мер міста не може бути другом простої людини?
У її голосі звучав виклик. Ірина навчилася тактики «найкращий захист — це напад», працюючи в «Проспекті». Так поводилися дуже багато співробітників, та й взагалі життя в столиці складалося таким чином, що краще було поводитися зухвало, ніж намагатися щось і комусь довести. Особливо якщо сам ти брехав.
— Та ні, чому ж? — Петро раптом посміхнувся. — Просто цікаво стало, як саме ти опинилася в нашій компанії. Я знаю Гущина, і просто так ця людина нічого й ніколи не робить. Я особисто займався його розкруткою ще в той час, коли він обирався на пост мера. Тому знаю, про що говорю. Чув про те, що в місті у нього є коханка, молода й красива. Чомусь вирішив, що це ти.
Ірина відчула, як почастішало її серцебиття. У дівчини було таке відчуття, наче Петро все й так знав. Просто тепер перевіряв її і давав їй шанс у всьому зізнатися. Але Ірина не збиралася цього робити. Їй ні в якому разі не можна було зізнаватися в тому, що це саме вона була тією самою коханкою, про яку навіть у столиці знали.
— Якби це була я, — відповіла вона, продовжуючи зухвало дивитися в очі Петру, — то він би не відправив мене до столиці. Навіщо йому відправляти так далеко свою коханку?
Петро посміхнувся.
— Напевно, ти маєш рацію. Хоча я не раз чув про те, як авторитетні й багаті мужики зливають своїх коханок, які стали їм неугодними. Це звичайна практика…
