Поруч з Іриною пролунав жіночий голос, і дівчина стривожено обернулася і ледь не скрикнула. Це була Євгенія Гущина, дружина Миколи Івановича. Ірина бачила її наживо тільки пару разів у житті, а в решту часу дівчина розглядала фотографії суперниці на сторінках газет і в інтернеті.
— Та сиди ти, не бійся, — посміхнулася Євгенія, побачивши тривогу на обличчі Ірини. — Я тебе не з’їм, розмова є.
Ірина окинула Євгенію поглядом. Жінка для своїх 52-х виглядала досить непогано. Сивини у волоссі не було, укладка була ідеальною. Одягнена жінка теж була модно, але водночас не химерно. Шкіра на обличчі не була поцяткована зморшками, і виглядала дружина Гущина років на 45, не більше.
— Про що мені з вами розмовляти? — запитала Ірина й відсунулася на край лавки.
— Про те, що відбувається у твоєму житті й стосується безпосередньо мене і мого чоловіка, — незворушно відповіла Євгенія. — Чи ти думаєш, що мені нічого не відомо ні про тебе, ні про ті зміни, що ти для нас готуєш?
Ірина мовчала. Звичайно ж, Гущина знала все про те, що відбувалося між нею і Миколою Івановичем. Гущин не приховував від своєї дружини походеньок, а її повністю влаштовувало те, що він шукав втіх на стороні, а до неї не чіплявся. На жінку було записано все майно мера, принаймні те, що той не хотів світити перед пресою і жителями міста. Крім цього, на матір Євгенії було записано ще більше нерухомості та інших благ цивілізації, яких бути у простого мера простого провінційного містечка просто не могло, якщо той був чесним чиновником. Гущин таким не був, тому все ховав, записуючи на дружину та її матір. Обох членів подружжя все влаштовувало. У Євгенії був свій бізнес, у Миколи Івановича була коханка, а в них обох був міцний шлюб, що будувався не на почуттях та емоціях, а на здоровому глузді…
— Я знаю про те, що Колі спало на думку під старість років стати батьком, — говорила Євгенія, в упор дивлячись на Ірину. — Але він ще не знає про те, що мені цей подарунок долі й задарма не потрібен.
Ірина здивовано втупилася на Гущину.
— Що означає «не потрібен»? — запитала дівчина. — Ви ж хотіли дитину.
— Я ніколи не хотіла дітей, — відповіла Євгенія і, примружившись, подивилася на сонце, а потім перевела погляд на річку. — Гарно тут. Мені подобається моє життя і те, що в ньому немає зобов’язань перед дітьми. Я не хочу дітей, так ясно?
Ірина відчула холодок, що пробіг спиною. Що буде далі? Вони з Гущиним відмовляться від дитини, а їй доведеться виховувати її самій? Ні, Ірину такий розклад справ не влаштовував. Вона домовилася з Гущиним зовсім про інше.
— І що? — запитала вона тремтячим голосом. — Що ви мені пропонуєте?
— Гроші, — та знизала плечима. — Багато грошей і твоє зникнення з міста і країни. Я заплачу тобі достатньо для того, щоб ти з дитиною і своїми батьками не потребувала нічого в найближчі кілька років, а потім ти вже сама влаштуєш усе.
— Я так не домовлялася, — пробурмотіла Ірина, відчуваючи нудоту, що підкочувала до горла.
— Мені не потрібна ця дитина.
— Мені теж, — відрізала Євгенія, а потім піднялася з лавки, порилася у своїй сумочці, вартість якої дорівнювала вартості хорошого вживаного автомобіля, потім простягнула Ірині візитку. — Зателефонуй мені, коли пристрасті всередині тебе вляжуться. На тверезу голову думається краще.
Вона пішла, а Ірина, яка тримала в руці візитку, раптом затремтіла. Витягнувши із сумочки телефон, вона набрала номер Гущина.
— Ваша дружина зустрічалася зі мною, — промовила Ірина. — Вона не хоче дитини. Що мені робити?
На іншому кінці дроту повисло мовчання. Ірина схвильовано теребила візитку, а сама все чекала, що ж їй відповість найвпливовіша людина в її житті. Не міг же Гущин усе скасувати? Він хотів дитину. Він зробив усе для того, щоб її отримати. Ірині ж ця дитина вже точно була не потрібна, вона збиралася заміж, у неї були свої плани на життя, в які поява немовляти, що кричить, ніяк не вписувалася.
— Їдь до столиці, — холодно промовив Микола Іванович. — Щоб завтра ж тебе не було в місті. Я відразу говорив тобі про те, щоб ти не сміла повертатися сюди й нагадувати про себе. Ніхто не повинен знати про твою вагітність, а ти, як завжди, вчинила тупо.
— А як же ваша дружина? — наполегливо запитала Ірина. — Вона не хоче.
— Заткнися, — перебив її Микола Іванович. — З дружиною я сам розберуся, а ти їдь.
Він кинув слухавку, а Ірина зім’яла в руці візитку Євгенії і викинула її в сміттєвий бак, що стояв на березі.
Наступного дня дівчина поїхала до столиці, більше не збираючись повертатися додому доти, доки не народиться дитина. Батькам вона розповіла про подальше працевлаштування в іншу компанію і про прекрасне майбутнє в столиці. Ті радісно дивилися на дочку, не здогадуючись про правду, яка стала б для них справжнім ударом…
