З Петром Ірина так і продовжувала спілкуватися. Вагітність їй тепер здавалася величезною перешкодою на шляху до досягнення головної мети — стати дружиною Петра, переїхати у величезне місто, влаштуватися на гідну роботу й зажити безбідним життям. Ще Ірина мріяла про роботу. Згадуючи про діда, Ірина пишалася собою. Адже тепер у неї була освіта і шанс на перспективне працевлаштування. Потрібно було лише трохи потерпіти.
Термін вагітності перевалив за шість місяців, і тепер живіт було чітко видно. Надворі був жовтень, верхній одяг не допомагав приховати вагітність, тому становище Ірини стало вельми очевидним.
— Коли ти приїдеш? — постійно запитував у неї Петро.
А Ірина тільки в черговий раз придумувала брехню про погане самопочуття бабусі й неможливість виїхати з міста. Скільки ще Петро міг протриматися на цій брехні, Ірина не знала, але вже почала розуміти, що ходить по краю прірви. Один незграбний рух — і полетять у цю прірву всі її плани та мрії.
Зустріч із Петром стала для неї несподіванкою. Ірина гуляла супермаркетом, коли почула, як її гукнули. Голос був настільки знайомим, що всередині все занило від безвиході й усвідомлення кінця щасливого життя, яке ще не встигло толком початися. Петро дивився на Ірину ошелешено, адже тепер у дівчини був випираючий живіт, а прикинувши в голові всі терміни, Петро не міг не розуміти, що вагітна його наречена була не від нього.
— Я все поясню, — пром’ямлила Ірина, але по обличчю нареченого було зрозуміло, що ніякі пояснення йому не потрібні.
Та й що вона могла сказати? Наречена, яка жила в столиці всі ці місяці, водила свого коханого за ніс і була вагітна незрозуміло від кого, більше не могла залишатися нареченою.
— Мені не потрібно нічого пояснювати, — крізь зуби промовив Петро, а потім простягнув руку.
Ірина зі сльозами на очах зняла каблучку і поклала її в долоню свого чоловіка, що не відбувся. Так між ними було все скінчено, без зайвих пояснень та істерик. Просто зустрілися випадково в магазині, обмінялися парою фраз і завершили свою історію.
Ірина була в паніці. Тепер у неї не було нареченого і того світлого майбутнього, яке вона встигла собі намріяти. Зате була вагітність терміном майже у 27 тижнів, Микола Іванович, що контролював її, і думки про його дружину, яка не бажала приймати дитину, що виношувала Ірина.
Гущин приїхав до столиці в грудні, якраз за місяць до покладеного терміну пологів. Він був сухий і діловий, розмовляв з Іриною через губу, а ще здавався їй далеким і не зацікавленим у її житті.
— Народжувати будеш у перинатальному центрі, в якому працює мій приятель. Після народження дитини підпишеш усі документи, а потім можеш вважати себе вільною. Ти мені більше не потрібна.
Ірина мовчки слухала Гущина, а всередині переживала найрізноманітніший спектр почуттів. Від жалості до себе самої до ненависті до цього багатого чоловіка, який говорив їй некрасиві слова. Залишався місяць, після якого життя Ірини повинно буде змінитися. Микола Іванович обіцяв винаймати їй квартиру ще протягом півроку після народження дитини, а після Ірина повинна була влаштовувати своє життя самостійно.
Пологи почалися якраз у новорічну ніч. Промучившись весь день 31 грудня, Ірина до дев’ятої вечора їхала в перинатальний центр, страждаючи від болю і бажання скоріше позбутися дитини, що перебувала всередині неї. Лікарі, які були добряче напідпитку, поклали Ірину в палату, а самі пішли святкувати Новий рік. Вона мучилася, кричала і кликала на допомогу, але до неї в палату всього один раз зазирнула медсестра і прикрикнула на Ірину…
— Не кричи! Свято надворі, а ти кричиш, як потерпіла. Думаєш, що ти тут перша або остання народжуєш? Теж мені подія.
Коли відкрилася кровотеча і Ірина почала втрачати свідомість, до неї в палату прибігли лікарі. Дівчина відключилася від болю і слабкості, а прокинулася вже під ранок.
— Я народила? — слабким голосом запитала вона, звернувшись до дівчини в білому халаті, що стояла біля виходу.
Та обернулася до неї і злегка посміхнулася.
— Народила. Пацана народила, майже чотири кілограми, слоненя справжнє.
— Я можу його побачити?
Через кілька хвилин їй принесли новонародженого. Взявши його на руки і морщачись від болю, Ірина відчула якийсь прилив щастя і трепету, якого ніколи не відчувала. Вона тримала на руках свою дитину. І ця мить здавалася їй найщасливішою за всі її 24 роки життя. Маленькі ручки, рожевий носик, темне волоссячко на голові — все це було таким рідним, таким неймовірним, що Ірина злякалася. Їй стало страшно при думці про те, що від цього дива їй доведеться відмовитися. А зробити це вона не була готова.
Наступного дня, коли вона годувала новонародженого сина, в палату увірвався Гущин.
— Якого біса? — ревів він. — Чому вона годує дитину? Я ж говорив про те, що як тільки вона народить, необхідно відібрати в неї немовля…
