Всі погляди — абсолютно всі погляди в залі — спрямувалися на мене. Максим подивився на мене з німим питанням в очах, і я, відчуваючи, як серце шалено, оглушливо калатає десь у горлі, повільно кивнула. Під вибух оплесків, свист, улюлюкання і радісні крики гостей я встала і пройшла в центр танцполу. Сіла на приготований стілець.
А Максим опустився переді мною на одне коліно, повільно, красиво, як у кіно, і дбайливо, майже благоговійно взяв мою ногу в руки. Коли його пальці торкнулися моєї шкіри, повільно, обережно надягаючи мереживну підв’язку, між нами немов пробіг потужний електричний розряд. Я підняла погляд і зустрілася з його очима, і в цей момент зрозуміла з абсолютною, кришталевою ясністю: це більше не гра. Можливо, це ніколи й не було грою. В його погляді читалося щось глибоке, серйозне, що змусило моє серце завмерти, а потім забитися з подвоєною силою. Це був погляд чоловіка, який бачить перед собою жінку — справжню, живу, цікаву йому.
Олеся стояла осторонь біля стіни, бліда, з натягнутою до межі посмішкою, вчепившись у келих шампанського так сильно, що кісточки пальців побіліли. Вона спостерігала, як її жалюгідна, самотня сестра перетворюється на центр уваги, на героїню романтичної історії.
Коли свято добігло кінця, Максим провів мене до машини. На парковці, далеко від цікавих поглядів, я нарешті змогла видихнути всю напругу цього неймовірного вечора.
— Дякую, — сказала я, і голос здригнувся. — Я знаю, що все це була гра, але ти врятував мене від найпринизливішого вечора в моєму житті.
— Чому ти так впевнена, що це була гра? — запитав він серйозно, зупиняючись і повертаючись до мене обличчям.
— Тому що ти майже зовсім не знаєш мене, — відповіла я.
— Я знаю достатньо, — сказав він, роблячи крок ближче. — Знаю, що ти добра, навіть коли люди навколо цього не заслуговують. Що у тебе вистачило сили вистояти серед усіх насмішок і не зламатися. Що ти красива — всередині й зовні. І що твоя сестра просто дурепа, якщо не розуміє, який скарб ти для своєї сім’ї.
Я відчула, як на очі навертаються сльози, але це були зовсім інші сльози — не сльози приниження і болю.
— Оксано, — вимовив Максим м’яко. — Я розумію, що все почалося як рятувальна операція. Але між першим танцем і цим моментом все перестало бути грою для мене. Зовсім перестало.
Він дістав візитку і написав на зворотному боці свій особистий номер.
— Якщо захочеш побачитися знову — не заради помсти, не заради доказів, а просто тому, що тобі цього хочеться, — подзвони. У будь-який час.
Я взяла візитку тремтячими пальцями.
— А якщо я захочу подзвонити тобі вже сьогодні вночі? — запитала я.
Він відповів тією ж впевненою посмішкою:
— Тоді я візьму слухавку після першого гудка.
Я зателефонувала йому через дві години після повернення додому. Ми проговорили до пів на четверту ранку про роботу, про Прагу, про мрії відкрити своє маркетингове агентство, про походи в гори і про те, чому хороша кава вранці така важлива. Через три дні у нас було перше справжнє побачення в маленькому італійському ресторанчику в центрі Києва. Ми сиділи за кутовим столиком, пили вино, їли найкращу карбонару і говорили, говорили, говорили.
Через три місяці ми зустрічалися офіційно. Він прилітав до Києва кожні два тижні, а я двічі їздила до нього в Прагу. Через пів року я переїхала до нього. Моя компанія погодилася на віддалену роботу, а потім я зважилася і відкрила те саме маркетингове агентство, про яке мріяла роками.
А рівно через рік після весілля Олесі Максим зробив мені пропозицію в тому самому ресторані «Золота долина», прикрасивши той злощасний дванадцятий стіл свічками і квітами. На стільці лежала табличка «Стіл для щасливих». Коли він опустився на одне коліно, я вже знала відповідь раніше, ніж він встиг поставити запитання…
