Усередині все було перевернуте. Газети, коробки й пачки цигарок валялися на підлозі, полиці були вирвані, дерев’яні стінки забруднені темними плямами. Оксана перелізла через прилавок і побачила Тамару в кутку на стосі старих журналів. Обличчя жінки розпухло від побоїв, дихання виривалося з хрипом.
Оксана підняла їй голову й покликала на ім’я. Тамара насилу розплющила очі й прошепотіла, що приходили Вадим і двоє його людей. Вони вимагали зошит, але вона нічого не сказала. Оксана хотіла викликати лікарів, однак поранена зупинила її слабким рухом.
— Вони не пішли. Чекають на тебе. Тікай.
Її пальці розтиснулися. Оксана перевірила пульс і зрозуміла, що запізнилася. Тієї ж миті надворі верескнули гальма, а яскраве світло фар прорізало кіоск від стіни до стіни. Жінка погасила ліхтар і притислася до підлоги.
Кілька секунд вона й далі тримала Тамару за руку, хоч уже не відчувала у відповідь тепла. Ця жінка не брала участі в боротьбі за завод, не ховала грошей і не претендувала на владу; вона лише передавала знайомій новини й не захотіла видати таємницю людям зі зброєю. Вадим убив її, щоб завдати Оксані болю й показати місту ціну співчуття. Усвідомлення могло позбавити розуму, але надворі чекали ті, хто розраховував саме на люту помилку, тому Оксана обережно опустила руку Тамари й змусила дихання стати рівним.
На вулиці пролунав голос Вадима. Він звелів їй вийти, щоб не марнувати патрони на стару будку. Дві машини перекривали дорогу, біля них стояли четверо озброєних чоловіків. Сам Гнатюк був у центрі, у довгому шкіряному плащі, і курив, намагаючись показати, що цілком контролює ситуацію.
Він оголосив, що купив це місто й знає кожен шлях, яким Оксана може піти. Якщо вона віддасть зошит, смерть буде швидкою; якщо змусить чекати, він повторить із нею все, що зробив із Тамарою. За фальшивою веселістю в його голосі чулася справжня лють. Оксана відчувала не сліпу злість, а холодну готовність захищатися.
У неї були старий пістолет і єдиний магазин, залишені Антоном біля причалу. Проти кількох автоматів цього майже не вистачало. Задня стінка кіоску виходила до бетонної опори мосту, а далі починався крутий берег річки. Єдиний шанс полягав у тому, щоб змусити противників наблизитися.
Оксана сховала зошит за пояс, зняла зброю із запобіжника й вийшла під дощ. Вона тримала руки так, щоб Вадим не відразу побачив пістолет. Гнатюк усміхнувся й запропонував не смішити людей нерівною боротьбою. Потім наказав двом узяти її живою.
Чоловіки пішли вперед, відчуваючи підтримку автоматників. Оксана чекала, поки перший наблизиться на кілька кроків, потім різко присіла й вистрілила йому в ногу. Він упав, другий вихопив зброю, але жінка вже перекотилася за бетонну опору. Черга вибила з краю сіру крихту.
Вадим наказав стріляти. Кіоск затріщав під кулями, світло фар тремтіло в калюжах, люди на вокзалі з криками розбігалися. Оксана відповідала одиночними пострілами й берегла кожен патрон. Один із нападників спробував обійти опору ліворуч, однак вона помітила його тінь і змусила відступити.
Згори, на мосту, з’явилася ще одна машина. Із неї вийшли поліцейські на чолі з Кравченком. Через гучномовець начальник зажадав кинути зброю, назвавши Оксану оточеною небезпечною злочинницею. Жодного наказу людям Вадима він не віддав.
З одного боку була злочинна група, з другого — поліція, яка давно стала її частиною. Позаду Оксани лишалися стрімкий берег і крижана чорна вода. Вадим виглянув із-за машини й запропонував повзти до нього навколішки. Можливо, сказав він, тоді її просто повернуть до камери до кінця життя.
Оксана озирнулася на розтрощений кіоск, де лежала Тамара. Перед очима на мить постали мати, десять років за ґратами й молода офіціантка з придорожнього кафе. Якщо зараз здатися, всі докази зникнуть, а Вадим і далі купуватиме чужі життя. Вона витягла синій зошит і підняла його над головою…
