У темряві шум став оглушливим. Люди налітали на столи, охоронці перекривали одне одному прохід, хтось побив посуд, а Вадим без кінця повторював ім’я Левченка. Оксана вже йшла технічним коридором до кухні. За кілька хвилин вона вибралася під дощ і розчинилася в провулках раніше, ніж у готелі запустили резервне освітлення.
Вона не квапилася тікати, поки не зачинилися важкі кухонні двері. Поспіх видав би її сильніше за обличчя, тому Оксана пройшла повз вантажників рівним кроком, ніби належала до нічної зміни, і лише за рогом звернула в тісний двір. Із підвалу готелю долинали команди, але слова плуталися: охорона не знала, шукати жінку, людей Левченка чи зрадника серед своїх. Оксана домагалася саме такого стану — не просто страху, а неможливості зрозуміти, звідки прийде наступний удар і кому ще можна довіряти.
Послання виконало своє завдання. Вадим вирішив, що покровитель намагається прибрати його руками жінки, яка повернулася з ув’язнення, а Левченко незабаром дізнається, що Гнатюк публічно звинуватив його у зраді. Страх змусить обох говорити зайве й перевіряти вірність підлеглих. Що частіше вони озиратимуться один на одного, то менше уваги лишиться на Оксану.
Повернувшись до кінотеатру, вона зняла мокру куртку й знову сіла біля лампи. Успіх не приніс радості. Вона виконувала важку роботу, крок за кроком розхитуючи устрій, який десять років здавався недоторканним. Помилка могла коштувати життя не лише їй, а й кожному, хто наважиться допомогти.
Оксана виписала на окремий аркуш людей, згаданих у зошиті. Першою слабкою ланкою був Руслан: Вадим не пробачить йому проникнення на завод і почне підозрювати у змові. Далі йшов Кравченко, звиклий зберігати себе за рахунок чужих доль. Останнім лишався Левченко — людина, яка ухвалювала рішення й змушувала інших вважати злочин законним.
У казино тим часом загорілися аварійні лампи. Вадим стояв серед перекинутих стільців і мокрого сукна, важко дихав і вдивлявся в обличчя гостей. Він розумів, що Оксана була зовсім поруч і бачила його приниження. Кравченко переконував усіх, нібито сталася звичайна несправність, але ніхто йому не вірив.
Гнатюк ударив одного охоронця, другого звинуватив у зраді, потім наказав вивести офіціантку. Дівчина плакала й повторювала, що конверт передала незнайома жінка в шкіряній куртці, яка назвала ім’я Левченка. Вадим зателефонував покровителеві просто із залу й зажадав пояснень. Павло Миронович спокійно заперечував причетність, однак голос у нього здригнувся.
Кравченко спостерігав за розмовою і вперше намагався триматися однаково далеко від обох. Ще ввечері він сміявся поруч із Вадимом, упевнений у захисті, а тепер прикидав, чий бік обрати, якщо союз розпадеться. Гнатюк помічав його обережність і бачив зраду навіть у паузах. За кілька хвилин Оксана досягла того, чого не змогли роки чуток: за одним столом сиділи троє спільників, і кожен уже подумки готував пояснення, у якому головну провину несуть двоє інших.
До ранку місто заполонили люди з фотографією Оксани десятирічної давнини. Поліція оголосила її небезпечною злочинницею, підозрюваною в підпалі, нападах і викраденні документів. Вадим призначив власну винагороду, значно щедрішу. Навіть чесній людині тепер пропонували надто багато за один дзвінок.
Оксана почула ці новини з перехопленої рації. Вона розуміла, що лишатися в кінотеатрі не можна: перевірка занедбаних будівель була лише питанням часу. Треба було зустрітися з Антоном Романовичем біля старого причалу й з’ясувати, чи вдалося йому зберегти складські папери. Перед виходом вона загорнула синій зошит у церату, сховала касету окремо й знищила сліди перебування.
Дорогою до річки Оксана помітила, що вулиці перекривають патрулі. Кожна темна машина здавалася частиною засідки, біля вокзалу чергували люди Вадима, а на ринках незнайомці розпитували торговців. Вона рухалася дворами й приватним сектором, вибираючи місця без ліхтарів. Багнюка чавкала під чоботами, з труб низьких будинків тягнувся дим.
Антон Романович на зустріч не прийшов. Під перекинутим човном лежали згорток зі старим пістолетом, один магазин патронів і коротка записка: документи в нього, але за будинком стежать, тому з’являтися небезпечно. Він обіцяв передати папери, коли знайде безпечний шлях. Оксана забрала зброю, а на його місці залишила для Антона другу копію першої сторінки й умовний знак. Деякий час вона слухала дощ, що барабанив по старому корпусу човна.
Неподалік, біля вокзалу, працювала Тамара — маленька сухорлява жінка, яка знала Оксану ще дівчинкою. Після повернення вона кілька разів передавала відомості про пересування людей Вадима й приносила гарячу їжу. Оксана вирішила перевірити її, хоч і розуміла ризик. Кіоск був лише за кілька кварталів.
Біля вокзалу товпилися солдати, вахтовики й торговці з величезними сумками. Оксана опустила голову, сховала обличчя під капюшоном і минула патруль. Уже здалеку вона помітила, що в кіоску Тамари не горить світло. Віконце було розбите, а скло блищало на мокрому асфальті…
