Гнатюк одразу впізнав переплет. Він пообіцяв зберегти Оксані життя в обмін на записи, хоча обоє знали ціну його обіцянкам. Жінка сховала зошит у речмішок, затягла ремені й ступила ближче до краю. Вадим зрозумів її намір і закричав, щоб не дали їй піти.
Оксана побігла. Кулі свистіли поруч, одна обпекла плече, але зупинитися вона не могла. Відштовхнувшись від останнього каменя, жінка стрибнула в темряву. Крижана вода зімкнулася над головою й миттю вибила повітря з легень.
Вона гребла під водою, намагаючись піти від освітленого берега. Кулі входили в річку глухими клацаннями, довкола тягнулися ланцюжки бульбашок. Коли груди запалали від нестачі повітря, Оксана виринула під бортом старої баржі. Над водою металися промені ліхтарів, чулися крики й собачий гавкіт.
Одяг став важким, плече нило, пальці майже не згиналися. Оксана намацала іржаве кільце на борту й повисла на ньому, ховаючись у тіні. На березі Вадим вимагав шукати її до ранку, живу чи мертву, але насамперед повернути зошит. Поліція перекривала набережну, і кільце поволі стискалося.
Сили йшли разом із теплом. На кілька страшних секунд Оксані здалося, що Гнатюк таки переміг: він забрав дім, матір, Тамару і тепер забере життя. Вона заплющила очі, і течія почала тягнути її від металевого кільця. Тоді перед нею знову постало обличчя наляканої офіціантки.
Оксана змусила себе підтягнутися. Кожен рух відгукувався болем, але вона піднялася до краю борту, перевалилася через нього й упала на палубу. Старе судно було вкрите вугільним пилом, сміттям і калюжами. Жінка доповзла до невеликої надбудови й забилася в найдальший куток.
Речмішок лишився при ній. Церата не врятувала зошит повністю, сторінки промокли по краях, однак записи були зроблені стійким олівцем і не зникли. Оксана обережно розклала їх, наскільки дозволяв тісний відсік. Єдиний козир вижив разом із нею.
Вона зняла мокрий одяг, викрутила його й загорнулася в знайдений шматок брезенту. Сірники розмокли, останню цигарку запалити не вдалося. Довелося розтирати руки й рухатися, щоб не знепритомніти. Ззовні годинами ходили катери, а промені ліхтарів ковзали по воді й іржавому корпусу.
Вадим напевно вирішить, що вона потонула. Саме це могло дати їй кілька годин. Звір розслабляється, коли бачить підтвердження бажаної смерті, і Гнатюк уже подумки святкував. Він не знав, що Оксана знову вибирається з місця, яке мало стати її могилою.
До світанку вона то провалювалася в забуття, то прокидалася від тремтіння. У коротких видіннях мати кликала її додому, Тамара зачиняла віконце кіоску, а Вадим перегортав чистий зошит. Оксана повторювала собі, що мусить дожити до ранку. Не заради красивої помсти, а заради правди, яку інакше поховають разом із нею.
У паузах між катерами вона чула, як вода б’ється об порожній корпус баржі й повільно перекочує сміття по палубі. Той самий ритм супроводжував її колись в одиночці, де з несправної труби всю ніч падали краплі. Тоді Оксана рятувалася тим, що давала кожній хвилині просте завдання: дорахувати до ста, поворушити пальцями, згадати один рядок зі справи, дожити до наступної перевірки. На баржі вона повторила цей спосіб — викрутила рукав, перевірила зошит, розтерла ступні, прислухалася — і розбила величезну ніч на маленькі відтинки, які ще могла витримати.
Коли набережна стихла, жінка вибралася на протилежний берег ланцюгом занедбаних понтонів. Вона рухалася повільно, ховаючи поранене плече під ватянкою, яку вдалося підсушити на вітрі. Місто здавалося далеким і чужим. Але на вулицях уже розклеювали нові листки з її портретом і обіцянкою винагороди…
