Надвечір Оксана дісталася до підвалу занедбаного гаражного кооперативу. Стіни сочилися вологою, пахло машинним мастилом і пліснявою, єдина лампочка блимала під стелею. На залізному столику вона розклала карту, рацію й кілька патронів, що лишилися. Синій зошит після просушування знову читався.
Із рації долинали уривки переговорів. Кравченко наказав перевіряти горища, підвали й порожні будинки, а з сусіднього району прибуло підкріплення. Оксану офіційно оголосили озброєною і схильною до нападу. Неофіційна винагорода Вадима включала квартиру й таку суму, через яку люди починали забувати совість.
Поки зошит лишався при ній, полювання не припиниться. Але розлучитися з оригіналом означало втратити єдиний захист. Оксана вирішила підготувати кілька копій і передати їх різними шляхами, щойно отримає доступ до техніки. Спершу потрібна була машина, щоб вибратися за кільце патрулів.
У двері постукали умовним ритмом: два довгі удари й один короткий. Оксана стала в тінь і спрямувала пістолет на вхід. З’явився Остап Кульгавий, колишній водій заводської автобази. Він добре знав об’їзні дороги й раніше кілька разів постачав їй відомості.
Остап мав кепський вигляд. Обличчя було бліде, руки помітно тремтіли, погляд увесь час тікав до дверей. Він поставив на стіл пакет із хлібом і термос, повідомив про посилені пошуки й сказав, що навіть співчутливі тепер бояться заговорити з Оксаною. Вадим перетворив місто на пастку.
Машина, за словами Остапа, чекатиме за годину біля старого переїзду. Сірий фургон із надійним водієм вивезе її за міську межу. Він говорив надто докладно, квапився й жодного разу не подивився Оксані в очі. Вона відчула знайомий запах гострого людського страху.
— Скільки тобі пообіцяли? — спитала вона.
Остап обурився, нагадав про дружбу з її батьком і назвав себе своєю людиною. Оксана повторила запитання й підняла зброю. Чоловік повільно звів руки; губи в нього затремтіли. За стіною ледь чутно клацнув запобіжник.
Остап зізнався, що поліція забрала його сина. Кравченко пообіцяв відпустити юнака, якщо батько приведе Оксану, і погрожував, що інакше той не вийде з відділку живим. Остап просив зрозуміти: вибору в нього не було. Оксана відповіла, що вибір існував, просто найлегший шлях видався безпечнішим.
Вона відштовхнула зрадника й кинулася до вузького лазу за стелажем, що вів у дренажну трубу. Тієї ж миті вхідні двері вибили. У підвал влетіла світлошумова граната, засліпивши Остапа; слідом увірвалися люди в масках. У гуркоті Оксана почула голос Вадима, який вимагав узяти її живою.
Бетонна труба була така тісна, що доводилося повзти на ліктях. Крижана вода просочила одяг, поранене плече знову відкрилося, над головою гриміли чоботи. Вадим наказав перекрити всі люки. Оксана рухалася швидше, ніж дозволяв біль.
За два квартали вона побачила слабке світло й виштовхнула важку кришку люка. Поруч проїхала патрульна машина, але Оксана встигла сховатися в тіні п’ятиповерхівки. Сирена завила на перехресті, повідомляючи переслідувачам про втечу. Місто, де вона знала кожен двір, перетворилося на величезну клітку…
