Біля телефонної будки вона зв’язалася з Антоном Романовичем. Колишній ревізор підтвердив, що зробив копії першої сторінки й передав пакет співробітникові незалежної служби внутрішнього контролю, який приїхав з іншого регіону. Той погодився діяти лише за умови, що отримає пряме зізнання або побачить злочинців зі зброєю. Самих лише старих паперів могло не вистачити: місцеві чиновники неодмінно оголосять їх підробкою.
Оксана попросила Антона передати ще одну касету й призначити спостерігачам зустріч біля старого вапнякового кар’єру. Там, поруч із занедбаним цегельним заводом, був глибокий технічний водойм і мережа підземних приміщень. Вадим використовував кар’єр для таємних розмов і вважав його безпечним. Якщо запропонувати обмін зошита, він неодмінно приїде сам.
Потім Оксана набрала службовий номер Левченка. Чоловік відповів сонним, роздратованим голосом, але відразу замовк, почувши її ім’я. Вона запропонувала перевірити таємний сейф і попередила, що в ньому стало надто порожньо. Павло Миронович спитав, чого вона хоче.
Оксана зажадала, щоб уночі він разом із Вадимом прибув у кар’єр і привіз документи щодо її справи. В обмін вона обіцяла синій зошит і батьків архів. Якщо чоловіки спробують улаштувати засідку, копії підуть далі без її участі. Левченко хотів продовжити розмову, однак Оксана поклала слухавку.
Після дзвінка вона побачила, як Вадим вибіг з архіву, сів у машину й насилу завів двигун ушкодженою рукою. Поруч метушився Кабан із перев’язаним плечем. Вони поспішали до Левченка, бо тепер кожен підозрював іншого. Оксана пішла в туман дворами.
День вона присвятила підготовці. Петро Лукич передав стару сигнальну ракетницю, яку колись тримали на заводі для аварій. Антон Романович переналаштував рацію, забрану в охоронця, і приніс диктофон із компактним передавачем. Співробітники служби заздалегідь установили другий передавач у службовій машині Левченка й зв’язали його з приймачем диктофона. Оксана вийняла із зошита дві ключові сторінки, а решту передала Антонові для негайної доставки співробітникові служби. Потім вона сховала мікрофон під одягом, перевірила канал і кілька разів повторила умовний сигнал спостерігачам.
Антон Романович увесь час просив її відмовитися від особистої зустрічі й передати справу співробітникам. Оксана пояснила: без обміну Вадим не заговорить, а Левченко не з’явиться поруч з озброєною охороною; місцеві зв’язки потім представлять старі записи як помсту засудженої жінки. Колишній ревізор розумів цю логіку, але не міг приховати тривоги. Він перевірив кріплення мікрофона, ще раз назвав частоту й попросив Оксану не геройствувати, якщо ситуація вийде з-під контролю. Вона відповіла, що йде не заради героїзму — їй потрібні їхні голоси, які вимовляють те, що папери доводять мовчки.
Основна частина справжнього зошита вже була в співробітника служби внутрішнього контролю. У речмішок Оксана поклала залізні деталі, зверху — порожній синій блокнот такого самого розміру, загорнутий у церату. Дві ключові сторінки вона залишила при собі на випадок, якщо зв’язок обірветься. Ворогам належало повірити, що всі докази містяться в одному місці.
Кар’єр зустрів її пронизливим вітром і запахом сирої глини. На дні величезної чаші темнів покинутий екскаватор, біля води лежали бетонні блоки, а біля старої цистерни стояла машина без коліс. Під урвищем тягнувся вхід до службового тунелю цегельного заводу. Тунель вів до бункера, де раніше ховали обладнання під час аварій.
Оксана оглянула місцевість до темряви. За бетонними уступами вже зайняли позиції люди незалежної служби, які прибули без місцевої поліції. Вони не обіцяли захищати її будь-якою ціною: їм потрібні були запис, зброя в руках підозрюваних і досить виразне зізнання. Оксана прийняла умову, бо іншого законного виходу не існувало.
Поки співробітники влаштовували спостереження, Оксана стояла біля водойми й уявляла можливі ходи противника. Вадим міг прислати лише Кабана, Левченко — відмовитися від зустрічі, охорона — почати стріляти ще до розмови. Для кожного варіанта вона вибирала укриття й шлях відступу, але жоден розрахунок не давав цілковитої безпеки. Дивно було довіряти людям у формі після всього пережитого; кожен шерех за спиною повертав пам’ять про Кравченка. Оксана все ж лишалася на місці, бо свобода відрізнялася від самотності ще й здатністю одного дня ризикнути, повіривши не людині, а перевірюваній процедурі.
Вона заздалегідь поставила біля тунелю дві пляшки води, моток сталевого дроту й залізний лом. Усередині бункера перевірила важкі двері й зовнішній важіль, а на металевому столі залишила дві пляшки міцного напою й стару залізну попільничку. Усе це могло не знадобитися, але десятиліття за ґратами привчило готувати запасний вихід навіть тоді, коли план здавався бездоганним. Насамкінець вона перевірила залишки пального в старій цистерні.
Уночі над кар’єром завис блідий місяць. Оксана стала біля технічної водойми, поклала речмішок біля ніг і засунула руки в кишені ватянки. Служба внутрішнього контролю погасила прожектори й завмерла. Лишалося чекати.
Спершу на розбитій дорозі з’явився один промінь фар, потім ще кілька. У кар’єр повільно спускалися три машини: попереду темний службовий автомобіль Левченка, за ним два позашляховики з охороною Вадима. Двигуни гулко відбивалися від кам’яних стін. Гнатюк привіз набагато більше людей, ніж було потрібно для звичайного обміну…
