— Я ж казав, вона прийде сюди, — прошипів Вадим. — Спостерігач помітив жінку біля бічного входу.
Йому відповів Кабан, який і досі говорив у ніс після бійки в кафе. Він вважав, що в архіві ховаються тільки щури й старий папір, але Гнатюк зажадав перевірити кожен ряд. Сходами поповзли промені ліхтарів. Оксана вимкнула свій і відтягла залізну скриньку за стелаж.
Вадим спускався першим, тримаючи пістолет із глушником. Кабан ішов слідом із важким ланцюгом, обмотаним навколо долоні. Гнатюк кликав Оксану на ім’я й обіцяв швидку смерть, якщо вона добровільно віддасть папку. У його голосі чулася втома людини, яка давно перестала спати.
Оксана не відповідала, доки чоловіки не розійшлися між рядами. Потім із темряви нагадала Вадимові, що він колись обіцяв її батькові наглядати за родиною. Гнатюк різко повернувся й вистрілив на звук. Куля ввійшла в папки, піднявши хмару сірого паперового пилу.
— Ти багато чого обіцяв, Вадиме. Мені казав, що все буде за законом. Левченко клявся знайти справжніх винних. Ви обоє знали правду.
Кабан рушив до голосу, освітлюючи ліхтарем прохід. Оксана кинула цеглину в протилежний бік. Чоловік інстинктивно озирнувся, підставивши плече; жінка вискочила з-за стелажа, вдарила його ножем у верхню частину руки й одразу відступила. Ланцюг упав на бетон.
Вадим вистрілив іще раз, але Оксана вже перекотилася за наступний ряд. Він кричав, що місто підняте на ноги, що Левченко наказав стріляти під час затримання і що жодні документи не допоможуть утікачці. Оксана відповіла, що папери найнебезпечніші саме для нього. Покровителі не прощають підлеглих, які збирають на них страховку.
Вона ввімкнула програвач на повну гучність. Підвал заповнив молодий голос Левченка, потім почувся голос самого Вадима, який торгувався за ціну чужої свободи. Гнатюк завмер. Кабан спробував підвестися, але Оксана оглушила його руків’ям пістолета й забрала ланцюг.
— Звідки це в тебе? — спитав Вадим уже без колишнього напору.
Оксана сказала, що її батько виявився розумнішим за них усіх. Він розумів: люди, засновані на зраді, одного дня зрадять одне одного, тому зберігав кожен слід. Вадим опустив зброю трохи нижче й знову запропонував домовитися. Цього разу обіцяв величезні гроші, документи для виїзду за кордон і життя, у якому Оксані більше не доведеться згадувати минуле.
Вона вийшла в смугу світла між стелажами й спрямувала на нього пістолет. Гроші не повернуть років і не піднімуть матір із безіменної могили. Вадим запропонував їй стріляти, сподіваючись, що один різкий рух дасть привід підняти зброю. Оксана не натиснула на курок.
Смерть була б для нього надто простим визволенням. Вона хотіла, щоб Гнатюк побачив, як люди, які називали себе друзями, почнуть здавати його заради власних строків. Коли матеріали потраплять до незалежної служби внутрішнього контролю, Левченко першим назве Вадима організатором. А керівники вище постараються стерти обох, щоб захистити себе.
Гнатюк зрозумів, що загроза реальна. На лобі виступив піт, ліхтар тремтів у руці. Він вимовив, що Оксана не наважиться відправити докази, бо їй ніхто не повірить. У відповідь вона повідомила: частину сторінок уже передано через Антона Романовича, і якщо зв’язок із нею обірветься, пакет піде до незалежної служби внутрішнього контролю.
Оксана повільно відступала до сходів, тримаючи Вадима на прицілі й тягнучи залізну скриньку за ручку. Програвач і далі крутив стрічку. Гнатюк не наважувався стріляти: він не знав, скільки копій існує і хто чекає умовного сигналу. Кабан лежав між стелажами й стогнав.
Нагорі Оксана грюкнула дверима підвалу й підперла їх металевою шафою. Забрати всю скриньку вона не могла, тому вийняла ключові папки й два записи, а решту сховала в іншому ряду архіву. Вадим гатив у двері й обіцяв знайти кожного, кому вона передала папери. Оксана вийшла через бічний вхід у ранковий туман, несучи докази, яких її вороги боялися більше за зброю…
