У відділку поліції пахло хлоркою, мокрими шинелями й старим паркетом. На стінах висіли плакати про обов’язок і честь, що мали особливо безглуздий вигляд поруч із людьми, звиклими брати плату за кожен підпис. Оксана дочекалася прийому в Сергія Даниловича Кравченка. За ці роки колишній дільничний роздався в плечах, отримав високий чин і окремий кабінет, але очі лишилися такими самими бігаючими.
Він завмер зі склянкою чаю в руці, коли побачив відвідувачку. Десять років тому саме Кравченко підклав до її сумки крадені облігації, забезпечивши Левченкові останній потрібний доказ. Тепер Оксана перелічила йому все: квартиру перетворили на склад, матір позбавили зв’язку з донькою, а її саму заздалегідь записали в померлі. Начальник витер лоба хусткою й попросив говорити тихіше.
Кравченко пояснив, що часи важкі й кожен виживає як може. Вадим став надто впливовим, набув зв’язків за межами міста й тримав на утриманні потрібних чиновників. Начальник запропонував відновити Оксані документи, оплатити дорогу й допомогти виїхати, якщо вона перестане ворушити стару справу. Коли вона не відповіла, він перейшов до погроз і пообіцяв знайти причину відправити її назад за ґрати.
— Тепер законом вважається той, у кого є зброя і печатка, — сказав він. — У Гнатюка є і те, і те.
Оксана спитала лише, де похована мати. Кравченко назвав спільну ділянку кладовища за основною огорожею і номер могили. Там не ставили пам’ятників — лише металеві таблички. Вона підвелася й вийшла, не промовивши більше ні слова.
Щойно двері зачинилися, начальник схопив телефон і набрав Вадима. Оксана почула з коридору, як він квапливо повідомляє, що «вона тут і все знає». Розмова підтвердила зв’язок, але не здивувала її. Лякало інше: людина, яка мала захищати місто, боялася одного злочинця сильніше за власну ганьбу.
Коридором повз неї пройшов молодий поліцейський із папками й чемно посторонився. Можливо, він нічого не знав про стару справу, а можливо, вже вчився мовчати так само, як його начальник. Оксана не хотіла бачити в усьому відділку однакових ворогів, але розуміла, як швидко звичка підкорятися заражає установу. Один підписує фальшиву довідку, другий відносить її за призначенням, третій не ставить запитання, четвертий згодом каже, що відповідав лише за папір. Саме з таких маленьких відмов від відповідальності Вадим і Левченко збудували владу, що здавалася місту величезною.
Дорогою на кладовище Оксана зайшла до комісійного магазину, де раніше продавали іграшки. За прилавком сиділа її шкільна подруга Галина. Побачивши Оксану, жінка впустила калькулятор, потім замкнула двері й кілька секунд не могла дібрати слів. На вітрині серед дешевих прикрас лежав золотий годинник батька Оксани.
Галина зізналася, що годинник приніс Вадим. Він запевняв, нібито господиня сама віддала майно перед від’їздом. Ніхто не наважився сперечатися: тих, хто виступав проти Гнатюка, били, звільняли або знаходили за містом. Галина дістала годинник із вітрини й простягнула його подрузі, не вимагаючи грошей.
Оксана застебнула холодний браслет на зап’ястку й спитала про матір. Галина опустила очі. Олена Григорівна до останнього ходила по установах, домагалася побачення й намагалася передати доньці листи. Вадим одного разу особисто вигнав її з кабінету й сказав, нібито Оксана загинула в ув’язненні; за тиждень серце літньої жінки не витримало.
Галина попросила подругу негайно піти: за магазином стежили, а спілкування з нею могло коштувати життя. Оксана подякувала, сховала годинник під рукав і вийшла на центральну вулицю. Гнів, який довго був гарячим і безладним, остаточно охолов. Відтепер він став розрахунком.
До слів Галини Оксана все ще лишала в пам’яті крихітну шпарину: можливо, мати померла, не знаючи про вирок, можливо, листи все-таки доходили, можливо, Вадим бодай не був причетний до останніх днів літньої жінки. Тепер шпарина зачинилася. Він особисто приніс брехню, яка позбавила Олену Григорівну останньої надії, а потім виніс із квартири годинник її чоловіка й виставив його на продаж. Оксана йшла крізь людський потік, відчуваючи під рукавом холодний браслет, і кожне цокання механізму нагадувало: час тривав навіть тоді, коли для матері його вже не лишилося.
Дорогою вона пройшла через міський парк. На лавці сидів літній робітник і марно намагався прикурити згаслий недопалок. Оксана дала йому сірника й спитала, чи працює завод. Старий відповів, що підприємство закрили пів року тому: Вадим розпродав обладнання, а людей виставив за ворота.
— Тепер лишається чекати справедливості, — втомлено сказав він. — Тільки вона все не приходить.
— Її не можна дочекатися, — відповіла Оксана. — Це робота, яку комусь доводиться робити.
Вона залишила йому коробку сірників і рушила далі. Невдовзі повз промчали три темні машини, і в середній Оксана помітила розпливчастий силует Вадима. Вона знала його старі маршрути й звички ще з часів заводських махінацій. Тепер належало з’ясувати, які з них збереглися і де він тримає документи, здатні змусити покровителів відмовитися від нього.
Кладовище зустріло її холодним вітром. Спільна ділянка була за огорожею, серед реп’яхів, сміття й іржавих кілків. Оксана довго шукала потрібний номер, аж поки не побачила стерті цифри на бляшаній пластині. Вона опустилася навколішки перед безіменною могилкою й поклала долоню на тверду землю.
Оксана сказала матері, що повернулася, попросила пробачити за довгі роки мовчання й пообіцяла більше нікому не дозволити витирати ноги об їхню пам’ять. Слова майже не було чути через вітер. За її спиною хруснула гілка. З того, як водночас стих простір довкола, вона зрозуміла: люди Вадима знайшли її й уже розходяться півколом…
