Їх було четверо, і в кожного в руках блищав обрізок арматури. Попереду стояв третій хлопець із кафе — той, що не наважився вступити в бійку після падіння Щербатого. Тепер за його спиною були товариші, і колишня нерішучість змінилася показною зухвалістю. Він повідомив, що Вадим образився на відмову взяти гроші й прислав людей ще раз пояснити умови.
Оксана повільно підвелася, не відриваючи погляду від номера на могилі. Вона сказала, що для нападу вони вибрали невідповідне місце: тут і без того досить мертвих. Ватажок усміхнувся й відповів, що тоді їй не доведеться далеко їхати. Арматура просвистіла в повітрі.
Оксана ступила вбік, пропускаючи удар, підхопила руку нападника й спрямувала його власну силу проти нього. Короткий удар у горло змусив чоловіка осісти на коліна, хапаючи ротом повітря. Решта чекали наляканої жінки, яку можна побити вчотирьох, і на секунду розгубилися. Цієї паузи виявилося досить.
Речмішок описав важку дугу. Сталеві деталі всередині вдарили одного в плече, другого збили з ніг; третього Оксана зустріла коліном, коли той спробував схопити її ззаду. Вона не продовжувала бити тих, хто лежав, і не намагалася завдати більшої шкоди, ніж було потрібно для захисту. За хвилину на ногах лишався лише наймолодший із нападників.
Він позадкував до машини, забувши про арматуру в руці. Оксана звеліла передати Гнатюкові, що прийде по свою частку, але ця частка вимірюється не грошима. Хлопець кинувся за кермо й рвонув з місця, розкидаючи колесами гравій. Двоє його товаришів застогнали, однак жоден не наважився підвестися.
Оксана поправила могильну табличку, ще раз торкнулася землі й покинула кладовище. Тепер Вадим оголосить справжнє полювання, а Кравченко надасть йому офіційного вигляду. Це було небезпечно, але обіцяло перевагу: коли противник кидає всі сили вперед, погано захищені тили починають відкриватися. Їй потрібні були документи зі старих заводських складів, про які Гнатюк волів би забути.
Біля виходу вона зупинилася й озирнулася на трьох нападників, що лежали. Усі були живі, хоч іще не могли підвестися; Оксана свідомо уникала ударів, після яких людина вже не встає. Вадим хотів перетворити її на бездумну зброю, щоб потім легко оголосити вбивцею й стерти різницю між собою та нею. Не можна було робити йому такого подарунка. Оксана захищалася жорстко, але щоразу залишала противникові можливість відповідати перед судом — тим самим судом, який колись зрадив її і який тепер належало змусити побачити власні папери.
У телефонній будці на околиці вона набрала номер Антона Романовича, колишнього ревізора підприємства. Той довго не брав слухавку, а почувши голос Оксани, вирішив, що йому ввижається. Вона попросила підготувати відомості про складські операції середини вісімдесятих і зустрітися наступного вечора біля старого річкового причалу. Після короткої паузи додала, що їй потрібні старий пістолет і один магазин патронів.
Антон Романович спробував відмовити її. Він сказав, що Вадим не зупиниться, доки не знищить усіх, хто здатен підтвердити старі махінації. Оксана відповіла, що Гнатюк уже зробив першу спробу і тепер черга за нею. Вона повісила слухавку раніше, ніж співрозмовник устиг поставити нові запитання.
Ночувати довелося в занедбаному заводському цеху. Із розбитих вікон тягло крижаним повітрям, десь у глибині будівлі рипів незакріплений лист заліза. Оксана влаштувалася на старих дошках, знайшла серед сміття міцний ніж і поклала його під долоню. Речмішок знову став подушкою.
Їй наснилася світла кухня, де мати ставила на стіл чайник і сердито вимагала витерти ноги. Сон був таким ясним, що Оксана майже відчула тепло печі. Прокинулася вона до світанку від холоду й кілька секунд не розуміла, чому навколо бетон і темрява. Потім побачила годинник батька на зап’ястку й згадала все.
Вранці вона не пішла до причалу: зустріч була призначена на наступний день, а гаяти час не можна було. За довгим бетонним парканом містилося колишнє підприємство «Прогрес», яке Вадим перетворив на перевалочну базу. Тисячі людей колись виробляли там обладнання; тепер цехи стояли порожні, верстати йшли на брухт, а склади заповнювалися підробленим алкоголем. Оксана знала територію краще за нинішню охорону.
Біля воріт, як і раніше, чергував Петро Лукич Дорошенко, колишній майстер ливарного цеху. Старий довго вдивлявся в неї крізь щілину, потім відступив, ніби побачив людину з могили. Він попередив, що всередині сидять озброєні люди Вадима і що з нічних гостей рідко кого випускають. Оксана нагадала: їхні батьки будували цей завод не для того, щоб Гнатюк різав його на метал.
Петро Лукич важко зітхнув і пропустив її через хвіртку. Він розповів, що адміністративний корпус і старе овочесховище ще використовуються, а в кабінеті бухгалтерії ночами горить світло. Охоронці тримаються біля головного входу й рідко перевіряють пожежну драбину з тильного боку. Оксана подякувала старому й розчинилася між темними будівлями…
