На подвір’ї стояли вантажівки, біля складів перекочували ящики, а на ґанку адміністративного корпусу курили двоє кремезних чоловіків. Оксана обійшла будівлю, знайшла стару пожежну драбину й обережно перевірила першу перекладину. Іржавий метал жалібно рипнув, але витримав. Через відчинене вікно вбиральні вона пробралася на другий поверх.
Коридор зберіг знайомий запах пилу, старої фарби й казенного мила. Оксана колись проходила тут щоранку, віталася із секретаркою й забирала зведення з цехів. Тепер двері були замкнені, таблички зірвані, а по підлозі тяглася яскрава килимова доріжка, надто дешева для тієї розкоші, яку намагалися зобразити. Кабінет головного бухгалтера був наприкінці.
Замок змінили, але він виявився простішим за попередній. Оксана дістала тонку сталеву пластину з батькової скриньки, кілька разів обережно повернула її й почула м’яке клацання. Усередині було накурено, на столі стояв апарат для копіювання й передавання документів, а в кутку темнів той самий масивний сейф. Його встановлював батько Оксани, який відповідав на підприємстві за інженерні комунікації та безпеку.
Код складався з трьох пам’ятних для родини чисел. Оксана повернула диск і відчула, як старий механізм слухняно звільняє засуви. За важкими дверцятами лежали пачки готівки й конверти, але вони її не цікавили. На нижній полиці вона побачила синій зошит у потертому дерматиновому переплеті.
Сторінки були докладним літописом злочинів. Дати, суми, відсотки, прізвища чиновників, позначки про закриті перевірки й поставки підробленого товару. Окремо були розписані виведені з підприємства верстати й метал, частки Кравченка за охорону складів, виплати Левченкові за припинені справи. Вадим записував усе, бо боявся своїх покровителів і збирав страховку на випадок зради.
Почерк змінювався разом зі становищем власника. Перші записи були дрібними й обережними, суми ховалися за умовними знаками, прізвища замінювалися ініціалами; пізні сторінки заповнювалися розмашисто, майже хвацько. Що багатшим ставав Вадим, то менше вірив людям поруч і то докладніше фіксував їхню залежність. Оксана бачила в зошиті історію не лише пограбованого заводу, а й зростаючого страху самого Гнатюка. Він збирав докази проти союзників, бо знав: кожен із них здатен зробити з ним те саме, що вони разом зробили з нею.
Ближче до кінця Оксана знайшла запис десятирічної давнини. Поруч із її колишньою посадою стояла сума, отримана Левченком за обвинувачення невинної людини й підміну матеріалів справи. Нижче Вадим власною рукою зазначив, кому передав готівку і де відбулася розмова. Десять років чужого життя вмістилися в кількох сухих рядках.
Вона провела пальцем по запису, ніби перевіряючи, чи не зникнуть літери. Образа не спалахнула — навпаки, всередині все стало тихим. Уперше в неї був доказ, що не залежав від пам’яті наляканих свідків. Зошит опинився під ватянкою.
Перш ніж зачинити сейф, Оксана скористалася апаратом, що стояв на столі, і зняла дві копії першої сторінки. Одну вона сховала у внутрішню кишеню, другу прибрала в речмішок. Тепер навіть раптова втрата зошита не знищила б усіх слідів одразу.
У сейфі лежали ще касети із записами, кілька накладних і конверт зі старими фотографіями. Оксана взяла те, що вміщалося в речмішок, залишивши гроші недоторканими. Їй було важливо, щоб ніхто не зміг назвати те, що сталося, звичайною крадіжкою. У цю мить за дверима пролунали важкі кроки й тихий свист.
Один з охоронців ішов коридором, очевидно, по забуті цигарки. Оксана прикрила сейф, але замкнути вже не встигала. Вона сховалася між стіною і високою шафою з папками. Двері розчахнулися, чоловік увімкнув світло, підійшов до столу й майже відразу помітив нещільно зачинену металеву стулку.
Він вилаявся й потягнувся до пістолета. Оксана вийшла з-за шафи одним швидким рухом, ударила його в щелепу й перехопила руку раніше, ніж зброя покинула кобуру. Охоронець упав на спину, збивши стілець. Вона притиснула його до підлоги коліном і спитала, де перебуває Вадим.
Чоловік намагався мовчати, однак тиск на горло змусив його заговорити. Гнатюк приймав партію товару в овочесховищі на краю території. Оксана зв’язала полоненому руки його ременем, заткнула рота кепкою й відтягла за шафу. Перед тим як піти, вона ще раз перевірила, що той може дихати, забрала з його пояса рацію, а з вішалки — чорну шкіряну куртку.
У комірчині стояла каністра з гасом для старих ламп. Оксана розлила трохи рідини по доріжці, що вела від кабінету до порожнього коридору, переконалася, що поблизу немає людей, і піднесла сірника. Полум’я швидко побігло по сухій тканині. Вогонь мав відвернути охорону й знищити частину господарства Вадима, але головне — повідомити йому, що його таємний архів більше йому не належить…
