Містечко загуло. Не голосно, не відкрито — тут давно звикли говорити про сильних упівголоса. Але чутки просочувалися крізь зачинені двері, проходили через ринки, черги, лавки біля під’їздів. Двоє людей Каденка зникли за один тиждень. Один знайшовся на трасі з ганебним написом на лобі. Другий зник зовсім. І дедалі частіше в цих шепотах звучало ім’я літньої вчительки, чий будинок стояв на старій центральній вулиці.
Каденко нервував. Він телефонував Кравченкові кілька разів на день.
— Мої люди тікають, Владлене Борисовичу. Бугаєнко зник, Вовк зник. Це не випадковість.
— Заспокойся, — відповідав Кравченко. — Може, злякалися. Може, запили.
— Бугай не з тих, хто тікає.
— Тоді знайдемо, хто їх узяв.
— У нашому місті хто міг?
— Я тут голова. Гнатюк — начальник поліції. У нас суди, адміністрація, люди. Не панікуй.
Каденко хотів повірити, але не міг. Страх уже ввійшов у нього тонкою голкою.
Наступним був Ігор Кравець, слідчий із місцевого відділення. Тридцять вісім років, дружина, двоє дітей, звичайна службова квартира, машина в кредит, звичка брати потроху й не ставити зайвих запитань. Він не вважав себе лиходієм. Просто жив, як жили багато хто навколо: начальник сказав — оформив, справа незручна — закрив, потерпілий слабкий — потерпить.
Саме його підпис перетворив напад на Марію Антонівну на побутове падіння.
— Сім’я не при справах, — сказав Остап, коли Професор доповів дані. — Не чіпаємо. Тільки він.
Кравця взяли ввечері. Він їхав додому звичним маршрутом, думав про купівлю продуктів і про те, що начальник знову кричав через рапорт. На порожній вулиці його машину підрізали. Він вискочив лаятися — і за кілька секунд уже сидів в іншій машині з мішком на голові.
У старому будинку він тремтів більше, ніж обидва бойовики. Може, тому що краще розумів: не всяку владу можна пред’явити в темряві.
— Знаєш, хто я? — спитав Остап.
— Ні.
— Остап Сивий.
Кравець зблід. У його очах промайнуло впізнавання.
— Я нічого не робив. Я просто слідчий.
— Ти закрив справу про напад на мою матір.
— Яку справу? У мене справ…
— Марія Антонівна Левченко. Будинок номер вісім. Ніч. Побиття. У протоколі ти написав: впала.
Кравець згадав. Це було видно з обличчя. Він опустив погляд.
— Мені наказали.
— Хто?
— Гнатюк. Начальник. Сказав не копати. Сказав, там люди Кравченка, а мені сім’ю годувати.
— І ти зробив.
— А що я міг? Піти проти начальника? Мене б викинули.
— Ти міг написати правду.
Кравець гірко всміхнувся.
— Правда в нашій системі довго не живе.
— Значить, ми допоможемо їй вижити.
Остап встав і пройшовся кімнатою.
— У тебе два шляхи. Перший: вранці приходиш на роботу, переписуєш протокол. Напад, ушкодження, зв’язок із тиском через землю. Прізвища виконавців. Потім пишеш рапорт про накази Гнатюка — не тільки по цій справі, по всіх, де він змушував заплющувати очі.
— Мене знищать.
— Можливо, кар’єру. Не життя.
— А другий шлях?
Остап подивився на нього так, що Кравець більше не спитав би, якби міг повернути слово назад.
— Другий тобі не потрібен.
Слідчий сидів, втупившись у підлогу. На лобі виступив піт.
— Якщо я це зроблю, Кравченко і Гнатюк мене дістануть.
— Скоро вони будуть зайняті собою.
— Ви впевнені?
— Так.
Довге мовчання. Потім Кравець кивнув.
— Я перепишу. І рапорт напишу.
— Завтра вранці.
— Завтра.
Його відпустили без слідів. Уранці Кравець прийшов до відділення, замкнувся в кабінеті й зробив те, що обіцяв. Новий протокол ліг у справу. Рапорт на Гнатюка пішов вище. До обіду все відділення шепотілося, а сам Кравець написав заяву на звільнення й вивіз сім’ю подалі від пожежі, що наростала.
Троє людей із дев’яти перестали тримати стіну…
