— Тільки не віддавайте мене їм… прошу.
Дівчина в розірваній весільній сукні вчепилася в рукав Тараса Коваленка так, ніби трималася не за вицвілу тканину старої куртки, а за останній край життя. Пальці в неї посиніли від холоду, коліна були збиті, босі ступні забруднені глиною і кров’ю. Вона ховалася за його плечем, тремтіла дрібно, беззвучно, і Тарас одразу зрозумів: це тремтіння не лише від вітру. Так трясе людей після довгого страху, після темряви, після чужих рук, від яких неможливо відмитися одним дощем.
Поперек лісової дороги, ковзнувши по мокрій колії, став темний позашляховик. Двері розчахнулися майже в один удар. Троє чоловіків вибралися назовні неквапливо, з лінивою впевненістю тих, хто звик приходити по своє і не чути заперечень. Шкіряні куртки, спортивні штани, важкі черевики, короткі погляди навсібіч. Руки трималися надто близько до пояса, а обличчя в усіх трьох були ситі, щільні, нахабні, ніби чужа біда давно стала для них звичним ремеслом.
Тарас дивився на них без руху. Худий, неголений, із сивиною на скронях, у грубому лісовому одязі, він зовсім не був схожий на людину, заради якої варто було б змінювати тон. Шрам над лівою бровою робив обличчя жорсткішим, але не пояснював головного. У ньому було щось інше — стримана порожнеча, що з’являється в тих, хто надто довго жив поруч зі смертю і тому перестав витрачати сили на зайві жести. Майже два роки Тарас учив себе мовчанню. Не втручатися. Не дивитися надто уважно на чужі руки. Не рахувати відстань до укриття. Не згадувати запах металу, гару й мокрого снігу. Він переконував себе, що в лісі можна стати простою людиною: лагодити дах, рубати дрова, рахувати банки з крупою, слухати дощ і не відповідати минулому, коли воно стукає зсередини.
Один із приїжджих усміхнувся, ніби побачив перед собою прикру гілку на дорозі, і витягнув з-за ременя пістолет. Затвор клацнув неголосно, буденно, навіть втомлено. І в грудях Тараса, у найглибшому місці, де він намагався поховати колишнє життя, раптом розійшлася стара тріщина.
Війна, від якої він утік до лісу, нікуди не зникла. Вона лежала всередині тихо, як звір під снігом, і чекала, коли за його спиною знову опиниться беззахисна людина. Тіло згадало раніше за розум: хто ближче, у кого зброя, де мокра канава, куди відвести дівчину, як змусити страх працювати проти тих, хто його приніс. Тарас не встиг навіть злякатися повернення самого себе. Він лише зрозумів, що відступити зараз — означає зрадити не її одну, а все, що ще залишалося в ньому живим…
