Тараса Степановича Коваленка колись знали зовсім іншою людиною. Колишній капітан закритого армійського підрозділу, він був списаний після тяжкого поранення, контузії та довгого шпиталю, з якого вийшов не стільки одужалим, скільки придатним для тиші. Про колишню службу він не говорив. У маленькому лісовому селищі, що стояло далеко від цієї траси, його вважали похмурим лісником, який живе в старій хаті біля боліт. Люди звикли, що він приходить по крупу, сіль і гас, відповідає односкладово й іде назад у хащу, ніби кожна розмова коштує йому зайвого болю.
Після шпиталю він кілька місяців намагався лишитися серед людей. Знімав кімнату біля вокзалу, погоджувався на нічні зміни, ходив по охоронних конторах, де начальники оцінювали його плечі, документи й мовчазність. Удень він тримався майже рівно: пив чай із гранчастих склянок, заповнював анкети, не сперечався, не зривався, кивав, коли було потрібно. Іноді навіть здавалося, що вийде: прокинутися вранці, вмитися холодною водою, вийти на вулицю й думати не про мертвих, а про роботу, хліб, ключі в кишені. Але ночами місто ставало нестерпним. За стіною кашляли сусіди, грюкали двері, верещали гальма у дворі, а Тарас прокидався мокрий від поту й чув не машини, а тріск рації, короткі команди й голоси тих, хто все ще кликав його крізь перешкоди. Він сидів на краю ліжка до світанку, стискаючи долонями скроні, і розумів, що стіни навколо нього надто тонкі для такої пам’яті.
Натовп тиснув сильніше за стіни. У транспорті люди штовхалися через дрібниці, у чергах сварилися через решту, на ринках сперечалися про ціни, і в кожному різкому жесті Тарас вловлював загрозу. Він дивився на вікна верхніх поверхів, на дахи, на темні під’їзди, як дивляться люди, звиклі чекати пострілу там, де решта бачить звичайний будинок. Через кілька місяців він перестав удавати, ніби зможе звикнути. Забрав стару армійську сумку, зняв свою скромну допомогу й поїхав туди, де людських голосів було менше, ніж вітру.
Лісова хата дісталася йому майже мертвою. Колоди почорніли від сирості, піч коптила, дах протікав у двох кутках, у сінях гніздилася мишача метушня. Тарас лагодив усе мовчки, розмірено, ніби збирав не житло, а власну оболонку. Зранку йшов в обходи, перевіряв просіки, знімав браконьєрські петлі, повертався в сутінках, довго відмивав чоботи біля ґанку й їв те, що було: крупу, консерви, сушені гриби, іноді рибу. Вечорами він вмикав старий приймач. Із хрипкого динаміка приходили звістки про невиплачені зарплати, зниклих людей, нових господарів життя, раптові пожежі й справи, які ніколи не доходили до суду. Тоді він вимикав звук і сидів у темряві, бо світ за лісом здавався таким самим хворим, як той, з якого він утік.
Майже два роки тому, в січні дев’яносто п’ятого, Тарас не вивів із гірської засідки трьох молодих бійців. Вони були надто юними для смерті, надто довірливими до його голосу в рації. Він чув, як вони спершу відповідали спокійно, потім збивалися, потім просили витягти їх, а наказ залишався незмінним: тримати позицію будь-якою ціною. Відтоді провина жила в ньому важким, нерухомим каменем. Він ніс її і в той сирий день, коли йшов порожньою дорогою з торбою за плечем, несучи сіль, хліб, крупу й кілька бляшанок.
Дівчину, яка випала з весільного позашляховика, звали Олеся Вербицька. Їй було двадцять. Люди Богдана Мартинюка, місцевого кримінального господаря, везли її до реєстраційної установи, щоб під виглядом шлюбу закріпити за своїм ватажком лісовий бізнес її вбитого батька. Мирослав Вербицький тримав пилорами, зв’язки й гроші за старими правилами, за які тепер уже майже ніхто не хотів помирати. Два місяці тому його розстріляли біля воріт власного дому, а Олеся залишилася єдиною спадкоємицею всього, що Богдан не міг забрати відкрито без зайвих запитань.
Тарас тоді ще не знав цих подробиць. Він бачив лише мокру дорогу, дівчину за своєю спиною і трьох озброєних людей, упевнених, що чуже життя належить тому, у кого більше сили.
Першим до нього підійшов широкоплечий чоловік із перебитим носом. У руці він похитував коротку биту, туго обмотану чорною стрічкою. Він оглянув Тараса з лінивим презирством, навіть не намагаючись приховати нудьгу.
— Іди звідси, діду, — сказав він хрипко. — Наречена зірвалася, сімейна справа. Не лізь. Залежишся в канаві — ніхто не знайде.
Двоє інших розійшлися узбіччями, перекриваючи дорогу назад. Той, що тримав пістолет, усміхався особливо спокійно. Він уже бачив, як цей обірваний лісник опускає очі й іде, як ішли всі, коли люди Богдана з’являлися на вулицях. Олеся перестала дихати. Вона ніби заздалегідь відчула грубі пальці у волоссі, удар об дверцята машини, сирий підвал і білу сукню, що пахла чужою волею.
Тарас ледь помітно зсунув її праворуч, за темний стовбур мертвої сосни. Потім зробив крок назустріч чоловікові з битою. Усередині не було люті, від якої мутніє погляд. Піднялося інше — сухий, холодний порядок. Той самий, якого він боявся в собі найбільше, бо саме він колись дозволяв виживати там, де нормальна людина давно б зламалася…
