Чоловік із перебитим носом ударив широко, нарочито красиво, як б’ють тих, кого заздалегідь записано в жертви. Тарас не відступив. Він змістився з лінії удару, увійшов усередину руху й скоротив відстань так швидко, що Олеся встигла побачити лише сіру тінь. Потім усе змішалося: глухий удар, коротка лайка, хрускіт багнюки під черевиками, чужий схлип, ще один різкий звук — і раптова тиша.
Вона розплющила очі не відразу. Коли змусила себе подивитися, троє чоловіків уже не стояли. Перший лежав обличчям у брудній калюжі, його руки були стягнуті власним ременем. Другий, ще хвилину тому ліниво граючись пістолетом, стояв навколішки біля капота і притискався лобом до мокрого металу, тремтячи так, що зуби цокотіли. Третій валявся в кюветі, непритомний, але живий. Водій сидів за кермом білий, з відкритим ротом, не сміючи навіть доторкнутися до ключа.
Тарас тримав відібраний пістолет низько, не розмахував ним і не тріумфував. Дихав рівно, ніби щойно підняв важке відро води, а не переламав хід чужого полювання. У його обличчі не з’явилося ні радості, ні злості. Лише похмуре знання межі, через яку цим людям не слід було переступати. Олеся дивилася на нього і не могла поєднати в одне ціле сутулого лісника в старій куртці й людину, яка рухалася з лячною, нелюдською точністю.
Тарас підійшов до водійських дверцят і розчахнув їх…
— Назовні. Ключі кинь у кущі. Без різких рухів.
Водій підкорився миттєво. Пальці в нього так тремтіли, що ключі дзенькнули об поріг, перш ніж він зміг підхопити їх і жбурнути в мокрий придорожній бур’ян. Він щось белькотів: що тільки возив, що його змусили, що він нікого не чіпав. Тарас не відповідав. Для нього цей хлопець був не випадковим шофером, а ланкою ланцюга, який тягнув Олесю до чужого підпису, чужого ліжка й чужої в’язниці. Він швидко перевірив салон, забрав із бардачка пачку готівки й запасний магазин, переконався, що за позашляховиком не йде друга машина, і повернувся до дівчини.
Олеся стояла біля сосни, тримаючись за кору обома руками. Вона ще не розуміла, чи врятувалася, чи просто потрапила в новий, незрозумілий страх. Тарас зняв із себе куртку й накинув їй на плечі. Рухи в нього були грубуваті, сухі, без м’яких слів, але саме в цій стриманості не було ні хіті, ні загрози, ні розрахунку. Він присів, оглянув її розбиті ноги, розірвав підкладку куртки на смуги й перев’язав коліна.
— Іти зможеш?
Олеся кивнула. Вона не була певна, що витримає навіть перші кроки, але повертатися в машину було страшніше за будь-який біль.
— Тоді йдемо в ліс. Зараз.
Він не пояснював зайвого. Обом було ясно: коли люди Богдана дістануться до селища, піднімуть усіх. Це буде не законна погоня, не пошук утікачки, а цькування — з машинами, собаками, багаттями на просіках, чужими обіцянками й тими, хто вміє не ставити запитань. Їх шукатимуть не заради порядку, а заради відновлення ображеної влади. У такому полюванні небезпечні не лише озброєні люди, а й випадкові свідки, готові показати напрямок зі страху або за пачку грошей.
Дві години вони пробиралися крізь мокрий бурелом. Весільна сукня чіплялася за сучки, рвалася, важко липла до ніг, перетворювалася на сірі брудні клапті. Під ногами хлюпала болотяна вода, мох провалювався, коріння ковзало. Олеся майже не говорила: лише іноді різко втягувала повітря, коли холодна жижа заливала ступню або гілка дряпала щоку. Її хитало від утоми, голоду й пережитого жаху. Кілька разів вона хотіла опуститися просто на мох, заплющити очі й більше не вставати, але в пам’яті відразу виникали бетонні стіни підвалу, рука Богдана на її обличчі, запах сирості й біла сукня, принесена вранці як вирок.
Тарас ішов попереду так, ніби ліс був написаний для нього невидимими знаками. Він заводив їх у струмки, щоб вода забирала запах, обходив відкриті місця, вибирав тверде коріння замість м’якого моху, де залишалися б сліди. Іноді завмирав, піднімаючи долоню, і Олеся теж зупинялася, намагаючись навіть дихати тихіше. Кілька разів він повертався назад і гілкою виправляв прим’ятий мох, кидав листя поверх слідів, ішов убік так різко, що дівчина втрачала будь-яке розуміння, де дорога, де селище, де початок їхнього шляху. Над ними сходилися мокрі крони, вітер гнав низькі хмари, пахло прілим листям, холодною водою і близьким снігом.
Надвечір, коли лісовий присмерк почав густішати між стовбурами, вони вийшли до старої хати, захованої в низині між лісистими пагорбами. Маленький бревенчатий будинок із низьким вікном і важкими дверима виглядав не збудованим, а залишеним самим лісом. Усередині пахло димом, сушеними травами, залізом і старим деревом.
Тарас розпалив буржуйку. Вогонь із сухим тріском узявся за поліна, руді відблиски поповзли по стінах, змушуючи тіні тремтіти. Він дістав для Олесі старі армійські штани, фланелеву сорочку, вовняні шкарпетки й відвернувся до чайника, поки вона знімала мокру сукню. На полиці стояли банки з крупою, під стелею сушилися пучки трав, у кутку висів запасний одяг, і бідна чоловіча барлога здалася їй не брудною й тісною, а неймовірно безпечною лише тому, що тут ніхто не замикав двері ззовні.
Коли Олеся сіла біля печі, закутавшись у колючу ковдру, напруга останніх днів зламалася. Вона закрила обличчя руками й заплакала майже беззвучно. Так плачуть не для жалю, а тому що тіло більше не вміє тримати страх усередині. Тарас поставив перед нею кухоль міцного чаю, відкрив банку тушонки, нарізав хліб і сів навпроти. Він не квапив. Він знав: перш ніж людина зможе розповісти про біль, їй потрібно знову відчути тепло, їжу, власне дихання й землю під ногами…
