Олеся говорила уривками. Слова виходили важко, іноді зривалися, іноді ховалися в мовчанні. Вона то стискала кухоль обома руками, ніби боялася випустити єдину теплу річ у світі, то раптом замовкала й прислухалася до вітру за стіною. Тарас не перебивав і не дивився на неї надто пильно, щоб не загнати назад у той страх, звідки вона щойно вибиралася. Богдан Мартинюк піднявся на початку дев’яностих на лісових поставках, силі чужих кулаків і вмінні купувати тих, хто мав би його зупиняти. Її батько, Мирослав Вербицький, не був святим чоловіком, але дотримувався власних меж і не дозволяв Богдану увійти в пилорами. Він вірив, що ще можна домовитися, розвести інтереси, зберегти хоча б тінь порядку там, де все навколо вже продавалося.
В серпневий день усе скінчилося біля воріт їхнього дому. Мирослава вбили відкрито, серед білого дня. Сусіди потім казали, що нічого не бачили. Працівники батькової контори приходили до Олесі по одному, шепотіли на кухні, просили триматися й одразу озиралися на вікна. Поліція швидко записала справу на приїжджих убивць. Слідчі походили подвір’ям, зробили вигляд, що шукають свідків, зібрали кілька паперів і через короткий час сховали все в архів. Олеся тоді зрозуміла, що батько помер не лише від куль. Його добила система, в якій Богдан давно тримав повідки.
На сороковий день після похорону Мартинюк прийшов сам. Від нього пахло дорогим одеколоном, спиртним і самовдоволенням. Він сів у вітальні, навіть не знявши рукавичок, оглянув шафи, килим, вікна, ніби вже вирішував, що залишить, а що викине. Сказав спокійно, майже лагідно, що тепер йому належить ліс, а Олеся має зробити так, щоб усе виглядало законно. Вона вийде за нього заміж, підпише потрібні папери, і тоді ніхто з людей великого міста не стане ставити зайвих запитань.
Олеся плюнула йому в обличчя. Богдан не вдарив її одразу. Лише витер щоку хустинкою й усміхнувся так, що дівчині стало холодніше, ніж у підвалі пізніше. Він сказав, що впертість — річ тимчасова…
