Спочатку її намагалися зламати обережно. Дзвонили вночі й мовчали в слухавку. Біля воріт стояли чужі машини. Знайомі раптово переставали вітатися, а ті, хто ще вчора говорив про батька з повагою, тепер радили Олесі не перечити сильним людям. Їй обіцяли залишити дім, дозволити їздити на кладовище, не чіпати старих працівників. За кожним м’яким словом стирчав той самий ніж. Олеся відмовлялася. Тоді лагідний тон став грубішим, вікна вечорами почали відбивати чужі силуети, а вулиця біля дому ніби вимерла.
Потім Богдан втратив терпіння. За два тижні до втечі її схопили біля воріт, запхали в машину й відвезли в недобудований котедж на околиці. Там був бетонний підвал без вікон, мокрі стіни, залізні двері й лампочка, яку вмикали лише тоді, коли приносили воду й хліб. Олеся втрачала лік часу. Сон і яв перепліталися, кроки нагорі здавалися то початком тортур, то порятунком, якого не буде. Сирість в’їдалася у волосся, в шкіру, в пам’ять. Їй знову й знову приносили папери на пилорами, рахунки й спадщину, вимагаючи підпису.
Вранці їй кинули білу сукню. Сказали: поїде тихо — залишиться цілою, буде опиратися — повезуть зв’язаною. У реєстраційній установі вже чекали потрібні люди, готові поставити печатки без запитань.
— Я вже думала, що все, — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від кухля. — Машина різко пригальмувала, дверцята виявилися не зачиненими до кінця. Я штовхнула плечем і випала. Спочатку навіть не зрозуміла, чи жива. Думала, вони одразу схоплять мене за ноги. А потім побачила вас на дорозі й побігла, не розуміючи, до кого біжу. Якби ви пішли…
Вона замовкла. Тарас не став закінчувати за неї.
Він слухав майже нерухомо. Лише пальці на кухлі стискалися дедалі сильніше, а губи ставали тонкою лінією. У печі потріскували сучки, за вікном вітер гнув мокрі сосни, і десь далеко, за багато кілометрів, уже, ймовірно, піднімали людей Богдана. Але зараз, у тісній хаті, Олеся вперше за два тижні була не спадщиною, не підписом, не здобиччю, яку везуть до господаря. Вона була живою людиною, якій дали тепло, їжу і право говорити своїм голосом.
— Він тебе не забере, — сказав Тарас нарешті. — Завтра все піде не за його правилами.
Олеся підвела очі. У його голосі не було гучної впевненості, не було бравади. Він не обіцяв чудес. Він просто вже вирішив, і від цього стало водночас страшно й спокійно.
Тарас розумів, що тікати напряму не можна. На виїздах із району скоро з’являться люди Богдана, машини почнуть перевіряти, чужі обличчя запам’ятовувати. Грошей, документів і сил, щоб одразу зникнути далеко, у них не було. У пам’яті залишався один старий номер — колишній командир, тепер людина в закритій службі, якій Тарас міг довіряти. Але дзвонити йому з порожніми руками означало підставити всіх. Потрібні були докази: папери, записи, імена, те, що не розчиниться в чутках і страху.
Отже, відступати було пізно. Залишалося вдарити першим…
