Телефон лежав на самому краю широкого столу, ніби навмисне обирав місце, звідки легше зірватися на підлогу. Назар Левченко помічав це вже втретє, але не пересував його ближче. Щоразу, коли погляд сам тягнувся до чорного екрана, він відзначав час і майже сердився на себе. Сім хвилин. Потім знову сім. Він не хотів рахувати, але рахунок з’явився сам, як нервовий тик, який не вдається зупинити зусиллям волі.
За склом висотної будівлі гудів великий город. Десь далеко внизу коротко й зло сигналили машини, але на тридцять другому поверсі ці звуки долинали приглушено, ніби належали чужому, не його життю. Назар стояв біля вікна босоніж, у самій білій сорочці, з чашкою давно охололої чорної кави. Місто лежало під ним мокрим сірим полотном, мерехтіло вікнами, поспішало, домовлялося, сперечалося, запізнювалося. Колись така висота здавалася йому перемогою. Тепер вона лише підкреслювала порожнечу.
Йому було тридцять два. За плечима — власна компанія, склади, логістика, програмні рішення для постачань, десятки людей, звиклих чекати від нього коротких і точних розпоряджень. На папері все виглядало переконливо: три офіси в різних великих містах, квартира в діловому висотному кварталі, заміський будинок, куди він приїжджав рідше, ніж слід було б. Увечері ж залишалася тиша, вибудувана ним самим, правильна, дорога, бездоганно зручна й така порожня, що іноді в ній чулося власне дихання.
Думка про дитину не прийшла раптово. Вона не клацнула в ньому після чергового дня народження і не була поступкою чужим очікуванням. Це бажання жило глибше — там, куди він рідко зазирав, де зберігалися спогади про батьківський дім. У дитинстві в них ніколи не бувало по-справжньому тихо: мати наспівувала, нарізаючи хліб чи мішаючи варення, батько вовтузився в гаражі з будь-якою зламаною річчю, сусіди заходили без попередження, ніби двері були продовженням вулиці. Там було тісно, шумно, іноді незручно, але тепло.
Це життя обірвалося, коли Назарові виповнилося двадцять три. Спочатку пішов батько, а менш ніж за рік — мати. Він тоді вже навчався, паралельно піднімав перший проєкт, мотався між зустрічами, складами й нескінченними розрахунками. Горе не зупинило його життя — навпаки, втиснулося в проміжки між діловими дзвінками. Він плакав у машині на парковці, засинав за ноутбуком, прокидався від повідомлення постачальника і знову відповідав рівним голосом. Відтоді тиша навколо стала його звичкою. Він зробив її безпечною. Тільки безпечне не завжди буває живим.
Пів року тому він перестав удавати, що може звикнути до цієї порожнечі остаточно. Рішення про всиновлення виросло не з відчаю, а з ясності. Юрист, якому Назар довіряв ще з часів першого великого контракту, пояснив йому всі можливі шляхи. Формально самотній чоловік із хорошим доходом, житлом і бездоганною репутацією міг пройти процедуру. Практично — черга, перевірки, очікування, сумніви комісій і безліч дверей, які відчинялися повільніше, ніж хотілося. Так з’явилася домовленість із головлікаркою одного пологового відділення: якщо з’явиться новонароджена дитина, від якої мати вирішить відмовитися, Назарові повідомлять першому.
Документи він зібрав чесно. Комісії пройшов. Дім показав. Довідки підписав. Усе, що вимагалося, лежало в папці в юриста й дублювалося в електронному вигляді. Залишалося тільки чекати. Чотири місяці очікування робили з ним те, чого не робили навіть найскладніші переговори: позбавляли сну, збивали апетит, змушували пити каву в кількостях, за які будь-який лікар похитав би головою. І ось тепер телефон мовчав, екран залишався темним, а Назар знову дивився на нього кожні сім хвилин…
