До самотньої рубленої хати, що стояла на самому краю глухого хвойного лісу, надвечір підкотив темний позашляховик із наглухо затонованими вікнами. Машина зупинилася впоперек вузької колії, ніби господарі дороги навмисне вирішили показати: далі ніхто не пройде і назад теж не піде без їхнього дозволу. Із салону вибралися четверо міських відморозків. Вони приїхали не розмовляти й не просити. Їх привела сюди чужа поголоска про гроші, які селяни роками носили старому травнику на зберігання, бо довіряли його слову міцніше за будь-які печатки й підписи.
Старого звали Демид. Місцеві поза очі називали його чаклуном, але вголос вимовляли це майже шанобливо. Він лікував опіки, витягував людей після тяжких поранень, допомагав тим, кого лікарі вже списували з рахунку. А ще зберігав чужі заощадження: на лікування, похорон, весілля, новий дім після пожежі. Для села це були не просто готівка, захована в старій хаті, а остання опора у світі, де чужа біда давно перестала когось хвилювати.
До Демида йшли не тому, що боялися його, а тому, що поруч із ним ставало спокійніше. Він міг годинами мовчати, поки людина виговорювала своє горе, і це мовчання діяло сильніше за втіхи. У його домі не було ні багатства, ні замків, ні охорони: тільки піч, трави під стелею, старий скриня, потемнілі ікони й лад, який тримався на одному слові. Часи були такі, що слово в багатьох вартувало менше за недопалок, але Демид чомусь залишався винятком. Тому люди приносили йому те, що не наважувалися тримати в себе, і йшли, ніби залишали важкий камінь біля надійного порога.
Бандити дали Демидові дві доби. Якщо гроші не лежатимуть на столі, пообіцяли спалити хату разом із господарем. Вони сміялися голосно, грубо, до хрипоти, і той сміх котився над дахами, чіплявся за верхівки сосен, повертався з лісу глухим відлунням. Один, найширокоплечіший, на прізвисько Бугай, підняв біля дровітні забутий лом і кількома ударами розтрощив старі сіни. Дошки тріщали, тріски летіли в сніг, а Демид стояв на ґанку нерухомо, наче все, що відбувалося, було лише лихою погодою.
Коли Бугай, сплюнувши старому під ноги, повернувся до машини, Демид промовив одну фразу. Не крикнув, не пригрозив, не підняв рук. Сказав тихо, майже втомлено, але почули всі четверо. До світанку, мовляв, і духу вашого тут не буде. Позашляховик рвонув геть, забризкавши сніг брудною кашею, а сільські чоловіки, які бачили все з-за фіранок, зблідли й почали засувати засуви. Ще довго після того, як мотор розчинився за лісом, біля розбитих сіней кружляли тріски, а на ґанку стояв старий, маленький на тлі темних сосен і чомусь зовсім не схожий на жертву. У цих місцях знали: Демид порожніх слів не кидає…
