Мене тоді знали під позивним Яструб. Багато років тому я лежав на вузькому казенному ліжку у військовому шпиталі, дивився в стелю, посічену тріщинами, і рахував кроки хірурга за дверима. Кроки були неквапливі, важкі, без надії. У палаті пахло карболкою, йодом, мокрими бинтами й чужим страхом. Я вдавав, що сплю, але насправді чекав вироку, який уже прочитав на обличчях лікарів.
Уночі в сусідніх палатах хтось марив, хтось просив води, хтось кликав матір. Я лежав мовчки, бо розвідника з дитинства привчають тримати біль за зубами, але біль усе одно знаходив шпарини. Він приходив хвилями, піднімався від ступнів, яких я майже не відчував, до самого горла і залишав по собі порожнечу. Іноді мені здавалося, що тіло вже не моє, що від мене лишилася тільки голова, в якій по колу ходить одна думка: живим мене винесли з тієї землі чи просто не встигли поховати.
Мої ноги від колін донизу після вибуху перетворилися на суцільний біль. Шкіра була посічена, м’язи запалені, кістки зрослися не так, як треба, а зараження піднімалося вище, не питаючи дозволу. Лікарі зробили все, що могли, і ніхто з них не був винен у тому, що війна вміє ламати людину краще за будь-якого ката. Але вирок пролунав майже буденно: обидві ноги треба забирати вище коліна, інакше я не доживу до наступного тижня.
Я не хотів прокидатися обрубком. Для розвідника ноги — не просто частина тіла. Це дорога, ремесло, свобода, можливість зникнути там, де інша людина залишить по собі сліди. Я лежав і думав не про майбутнє, а про те, як би дотягнутися до хірургічного інструмента, якщо біль стане нестерпним. Але моя мати на цей рахунок мала інше рішення.
Вона слухала лікарів тихо, не перебиваючи, тільки пальці на сумці стискалися дедалі сильніше. Потім вийшла в коридор, сіла на лавку й довго дивилася в одну точку. Я бачив її крізь прочинені двері й уперше за всі роки зрозумів, наскільки старою вона стала за кілька діб. Але коли мати повернулася до мене, в її обличчі вже не було розгубленості. У ньому стояла та впертість, з якою жінки витягають дітей із пожежі, з голоду, з будь-якої безодні, якщо тільки ще вірять, що встигнуть.
Вона продала все, що в неї залишалося: квартиру, прикраси, старі родинні речі, які берегла як пам’ять. Найняла санітарний фургон, домовилася з ким треба й вивезла мене зі шпиталю за день до операції. Дорогу я пам’ятаю уривками: сіре вікно, тремтлива стеля машини, її долоня на моєму чолі, провали жару й темряви. Три доби нас трясло розбитими дорогами, поки нарешті мотор не заглух на краю лісу. Мене винесли на ношах і внесли до хати, де пахло димом, сушеним полином і старим деревом. Так я вперше побачив Демида.
Він оглядав мої ноги довго, мовчки, без жалю на обличчі. Його пальці, сухі й тверді, наче коріння ялівцю, проходили по запаленій шкірі міліметр за міліметром. Я кричав так, що зірвав голос, хапався за край лежанки, проклинав його й себе, але старий не відступав. Мати стояла біля стіни, біла як полотно, і кожен мій крик бив по ній сильніше, ніж по мені. Демид жодного разу не сказав їй вийти. Наче хотів, щоб вона відразу зрозуміла: тут порятунок не буде м’яким.
Потім він витер руки об полотняний фартух, повернувся до матері й звелів залишити мене до першого снігу. Вона хотіла заперечити, заплакала, схопила його за рукав, але він навіть не підвищив голосу. Просто повторив: до першого снігу…
