Світанок у травні входив у ліс повільно, ніби боявся потурбувати вологу тишу, що лежала над водою. Осикова хаща темніла біля берега, лише де-не-де між стовбурами проступали бліді просвіти. Озеро ховалося під низьким, важким туманом; він не плив, а висів нерухомою молочною масою, глушив і плескіт риби, і тріск сухої гілки, і рідкісне каркання ворони. Цього ранку природа здавалася не сонною, а настороженою, ніби заздалегідь знала: день почнеться не зі звичайного обходу.
Мирон Савич Левчук вийшов на ґанок сторожки, застебнув стару куртку аж до самого горла й кілька митей слухав ліс. Дім, складений ще його батьком, стояв на самому краю охоронюваної території, там, де розбита ґрунтівка втрачала певність і перетворювалася на вузьку стежку вздовж озера. Низький зруб із маленькими вікнами виглядав суворо й надійно; Мирон іноді ловив себе на думці, що з роками став схожим на це житло: зовні грубий, усередині вперто теплий, давно звиклий нікого не чекати.
З-під навісу він вивів мотоцикл із коляскою. Старий двигун спершу фиркнув, ніби вилаявся, потім закашлявся й неохоче завівся. Від різкого тарахкотіння з очеретів знялася чапля, ліниво розправила крила й пішла в туман. Мирон не любив будити озеро мотором, але піший обхід берегової лінії зайняв би пів дня. А останніми тижнями браконьєри зовсім розперезалися: сіті з’являлися то в заточці, то під старою вербою, то просто на заповідному мілководді.
На сьомому кілометрі він скинув хід. На молодій осиці біліла свіжа подряпина: кора була здерта довгим косим шрамом, ніби стовбур зачепило чимось важким. Мирон заглушив мотор, підійшов, провів пальцями по сирій деревині й присів, оглядаючи землю. У заростях лозняка, майже біля води, він знайшов сіть — тристінну, акуратно розтягнуту між вербовими гілками. У ній билися два дрібні підлящики й щуреня, уже майже знесилений.
Злість піднялася в ньому звично, без спалаху. Мирон рідко лаявся вголос: берег однаково не відповідав, а ліс і без того чув надто багато. Він сфотографував місце, відзначив координати в блокноті, потім почав змотувати мокру капронову плутанину. «Зовсім страх втратили», — подумав він, кидаючи сіть у коляску. Міські приїжджали сюди, як у безхазяйний комір: узяв що захотів, наслідив, поїхав.
Далі стежка стала вужчою. Мотоцикл підстрибував на корінні, коляска глухо стукала, мокрі гілки били по плечу. Мирон мружився в туман і, сам того не бажаючи, знову думав про доньку. Олесі було двадцять вісім. Вона жила у великому місті, працювала в бібліотеці й уже чотири місяці не приїжджала. Між ними не було справжньої сварки — лише каламутна, в’язка пауза, яка з роками стала звичнішою за розмову. Колись вона телефонувала йому просто так: розповісти про книжку, про смішного читача, про дощ за вікном. Потім дзвінки стали короткими, обережними, ніби кожен беріг слово, щоб не зачепити старого болю. Мирон не раз діставав телефон, але відкладав: пізно, зайнята, нічого сказати. Насправді він боявся почути її голос і знову відчути, як багато між ними недомовленого.
Біля старої вільхи він ударив по гальмах так різко, що мотоцикл сіпнувся вбік. У сірій траві, кроків за двадцять від води, біліла велика пляма. Спершу Мирон вирішив, що хвилею винесло шматок пінопласту або туристи кинули пакет. Але пляма була надто об’ємною, складчастою, якоюсь неправильно живою для сміття.
Він зробив кілька кроків — і зупинився.
Тиша раптом стала такою густою, що він почув, як із гілки зірвалася крапля й ударила в торішнє листя. Потім зрозумів: перед ним не пакет і не піна. Це була сукня. Весільна, пишна, вимазана болотяним брудом і глиною. У траві лежала молода жінка, майже дівчинка на вигляд. Голі плечі посиніли від холоду, світле волосся прилипло до скронь, губи стали сірими. Руки в неї були заведені назад і стягнуті тонким капроновим шнуром; у роті темнів туго скручений шматок фати. Убрання, створене для сміху, музики й світла, тут, серед мокрої осоки, виглядало як жорстока насмішка.
Мирон опустився біля неї на одне коліно.
— Чуєш мене? — сказав він хрипко й сам здригнувся від власного голосу.
Мирон приклав два пальці до шиї під щелепою. Перша секунда нічого не дала. Потім іще одна. Нарешті під холодною шкірою ледь штовхнулася тонка нерівна жилка. Пульс був. Слабкий, зникаючий, але був. Мирон витяг ножа й перерізав шнур на зап’ястках. Вузли виявилися затягнутими вміло: не так в’яже людина в паніці, так в’яже той, хто заздалегідь упевнений у своїх руках. Він обережно вийняв тканину з рота. Жінка сіпнулася всім тілом, груди різко піднялися, і повітря увійшло в неї рваним, сиплим вдихом, від якого в Мирона всередині все стиснулося…
