— Тихіше, дівчинко, тихіше, — пробурмотів він, зриваючи з плечей ватник. — Тримайся тільки. Чуєш? Тримайся.
Він загорнув її у важку теплу тканину, притиснув до себе й підняв. Тіло виявилося легшим, ніж він очікував; ніби нічний холод уже встиг вийняти з неї не лише сили, а й саму вагу життя. На мить Миронові згадалася Олеся маленькою: як він ніс її зі станції після зимової поїздки, а вона спала в нього на плечі, пахла молоком і мокрою вовною рукавичок. Спогад ударив несподівано, під ребра. Він стиснув зуби, щоб не дати здригнутися рукам, і поніс незнайомку до мотоцикла.
Зворотна дорога здалася безкінечною. Мирон їхав повільно: однією рукою тримав кермо, другою притримував дівчину біля грудей. Її голова безсило відкидалася до його плеча, дихання то з’являлося, то провалювалося в важку паузу. Мотор трясся, туман лип до обличчя, гілки дряпали рукави. Мирон майже не дивився навсібіч — лише на стежку перед колесом і на бліде обличчя в себе на грудях. «Живи, — повторював він беззвучно. — Ну ж бо. Ще трохи. До дому дотягнемо».
Сторожка проступила з туману темним прямокутником. Мирон плечем розчинив двері, вніс дівчину всередину й поклав на широку лаву біля печі. Спершу накрив своїм ватником, потім старою вовняною ковдрою, що пахла димом і сушеними травами. Далі він перестав думати — робив те, що треба. Сухі поліна спалахнули швидко, у печі затріщало, по кімнаті поповз теплий запах смоли. Він поставив чайник, дістав аптечку, знову перевірив пульс, дихання, губи, зіниці. Кожна пауза між її вдихами здавалася надто довгою, кожен вдих — надто слабким.
Телефон зловив зв’язок лише біля вікна. Мирон підняв руку вище, дочекався, поки з’являться дві смужки, і набрав чергову службу.
— Сторожовий будинок біля озерної території, вісімнадцятий квадрат, — сказав він коротко. — Знайшов молоду жінку. Без свідомості. Переохолодження, руки були зв’язані. Дихає, пульс слабкий. Під’їзд від нижньої ґрунтівки, через стару просіку. Медиків сюди. І поліцію.
Він говорив рівно, майже сухо, бо знав: варто голосу зірватися — зібраність піде слідом за ним. Потім набрав Андрія Тимофійовича, місцевого поліцейського, якого знав понад двадцять років. Той відповів сонним роздратованим «що знову?» — і відразу замовк, коли Мирон сказав:
— Не сіть. Жінка. У весільній сукні. Зв’язана. Жива.
У слухавці стало тихо. Потім Андрій різко видихнув.
— Ти ранкові новини не чув?
— Коли б мені їх слухати?
— Наречена зникла зі весілля. Наречений уночі заяву подав, до світанку вже вся округа гуде. Слідство відпрацьовує викрадення, хтось кричить про маніяка. Хлопець перед камерами ридав, просив її повернутися.
Мирон подивився на лаву. Дівчина лежала майже нерухомо; тільки край ковдри ледь помітно підіймався на грудях, ніби саме життя боялося виявити себе…
