— Нареченого як звати? — спитав Мирон.
— Данило Паламарчук. Син Гордія Паламарчука. Ти цю сім’ю знаєш.
Мирон знав. Паламарчуки тримали в окрузі все, що приносило гроші: пилораму, кілька магазинів, придорожній готель, рибне господарство на далекому озері. Гордія згадували впівголоса не з поваги — зі старої звички не злити тих, хто звик вирішувати питання чужими руками.
— Їдь сюди, Андрію. І швидку піджени.
Він вимкнувся й повернувся до печі. У домі вже ставало тепліше. Хвилин за двадцять дівчина ворухнулася. Її повіки прочинилися, погляд, мутний і сіро-блакитний, ковзнув по балках стелі, по бревенчатих стінах, по вогню. Потім вона різко сіла, ніби її висмикнули з води, скрикнула й схопилася за горло.
— Лежати, — сказав Мирон тихіше, ніж зазвичай говорив із людьми. — Не схоплюйся. Ось вода. Маленькими ковтками.
Вона взяла кухоль обома руками. Пальці тремтіли так сильно, що вода хлюпнула на ковдру. Перший ковток викликав кашель, другий пройшов легше. Дівчина судомно втягнула повітря й раптом прошепотіла:
— Тільки не кличте Данила. Будь ласка. Тільки не його.
Мирон сів поруч на низький табурет.
— Як тебе звати?
Вона помовчала, ніби згадувала, чи можна тепер узагалі називати своє ім’я.
— Софія. Софія Мельник.
— А Данило?
Вона заплющила очі. Обличчя знову застигло, стало чужим. Відповіді не було.
Сирена почулася здалеку — спершу тонко, ледь помітно, потім усе ближче. Слідом по просіці загуркотіла стара поліцейська машина. Андрій Тимофійович увійшов першим: огрядний, сивий, із втомленим обличчям людини, яка бачила надто багато чужої брехні, але ще не остаточно розучилася жаліти. Він зупинився біля лави, подивився на зап’ястки Софії, де темніли багряні сліди шнура, і тихо вилаявся собі під ніс.
— Так, Софіє Андріївно, якщо можете — відповідайте. Вік, де були, що пам’ятаєте.
Вона говорила рівно, майже без інтонації. Двадцять три роки. Учора було її власне весілля. Близько десятої вечора вийшла на веранду, бо в залі стало душно. Потім — удар ззаду, щільна тканина на голові, запах машини, глухий рев двигуна, холодна земля. Андрій записував, важко скриплячи ручкою.
— Бачили когось? Голос упізнали? Хто це зробив?
Софія відразу замовкла. Губи стиснулися, погляд пішов у стіну.
— Софіє, — уже жорсткіше промовив Андрій. — Тебе зв’язали й кинули біля води. Хто?
Вона не відповіла.
— З першого такого запитання мовчить, — сказав Мирон, стоячи біля печі. — Не тисни.
До хати увійшла фельдшерка Марфа Петрівна — жінка з різкими рухами й уважними втомленими очима. Вона швидко розклала сумку, виміряла тиск, оглянула садна, посвітлила ліхтариком у зіниці.
— Переохолодження сильне, зневоднення, забої, нервовий удар. У лікарню. Без суперечок.
Софія вчепилася в край ковдри.
— Ні. Не треба. Я не поїду. Залиште мене тут.
Марфа Петрівна спробувала говорити м’якше, але при слові «лікарня» дихання в дівчини знову збивалося. Це була не впертість, а тваринний страх перед дорогою, машиною, чужими руками. Фельдшерка подивилася на Мирона так, ніби передавала йому не пацієнтку, а важку відповідальність.
— Знепритомніє — одразу везеш. Температура, блювання, сплутаність — теж. Ліки за годинами. Зрозумів?
— Зрозумів.
Андрій перед відходом увімкнув на телефоні запис. На екрані стояв молодий чоловік у пом’ятому весільному костюмі. Очі червоні, обличчя сіре. Позаду біліла прикрашена арка, ще вчора призначена для радості.
— Софіє, якщо чуєш, відгукнися. Я не розумію, що сталося. Я люблю тебе. Повернися, будь ласка.
Голос Данила зірвався, і цей біль не був схожий на акторство. Софія дивилася кілька секунд, потім відвернулася до вікна. Мирон помітив у її обличчі не страх перед нареченим, а щось складніше: жаль, провину, біль, із якими людина не знає, як жити. І тоді вперше подумав: річ не у випадковому злочинцеві й не в лісовому звірі з людським обличчям. Правда стояла десь зовсім близько, серед знайомих людей, і лише чекала, хто перший поверне до неї голову…
