— Долоні на капот. Швидко. Я двічі повторювати не стану.
Старший лейтенант дорожньої поліції Денис Кравець ривком розчахнув дверцята пошарпаного позашляховика, ніби намагався не відчинити їх, а зірвати з петель. Іржава крайка жалібно скрипнула, із салону повіяло пилом, старим шкірозамінником і нагрітим сонцем металом. На крилі темніли сліди давньої іржі, бічне дзеркало трималося так, ніби пережило не одну зустріч із гілками, а на панелі тремтів вицвілий образок. Літній священник не вийшов — майже випав на узбіччя, встигнувши в останню мить упертися долонею в розпечений капот.
Під його взуттям хруснув дрібний щебінь. Сіра хмарка дорожнього пилу знялася вгору й осіла на довгій чорній рясі, на потертому хресті, на рукаві, яким він машинально прикрив груди. Отець Назар не скрикнув, хоча метал обпік шкіру. Лише повільно випростався й подивився на інспектора з утомленим подивом.
— Сину мій, навіщо ж так грубо? — промовив він неголосно.
Голос був рівний, майже лагідний, але очі на мить стали зовсім іншими — нерухомими, уважними, холодними. Кравець цього не вловив. Він уже бачив перед собою не людину, а зручну здобич: старий, порожня траса, стара машина, сумка на задньому сидінні й жодного свідка, крім напарника.
Сержант Руслан Шевчук стояв біля патрульного автомобіля й ліниво перекочував смугастий жезл між пальцями. Цю ділянку дороги вони давно вважали своєю. Асфальт тут був розбитий, розмітка майже зникла, рідкісні водії воліли не сперечатися, а платити й їхати. Надто багато хто вже знав ціну спокійного проїзду, тому рідко дивилися інспекторам просто в очі. Спека висіла над полем щільним тремтінням, у кущах стрекотіли коники, а тиша ніби заздалегідь погоджувалася з усім, що збирався зробити Кравець…
