Мар’яна звикла приховувати найважливіше не тому, що боялася людей. Страх був би надто простим поясненням. Вона приховувала себе з обережності, виробленої роками, майже родинної навички, яка передавалася не словами, а поглядами, звичками, манерою триматися й не викладати на стіл усе, що в тебе є.
Їй було двадцять вісім, і майже все доросле життя минуло під знаком цієї тихої гри. Не брехні заради брехні, не бажання здаватися гіршою, ніж вона є, а спроби зберегти навколо себе бодай трохи чистого повітря. Так робила її мати. Так навчилася робити й вона.
Про минуле Галина Остапівна говорила рідко. Не тому, що старий біль і досі кровоточив. Радше навпаки: вона давно перетворила цей біль на щось міцне, як металева балка всередині стіни. На неї можна було спертися, але виставляти її напоказ здавалося безглуздим.
Мар’яна знала історію матері не як довгу сповідь, виголошену одного вечора, а як розсип окремих фрагментів. Одна фраза за вечерею. Інша — дорогою з магазину. Третя — в машині, коли вони застрягли в нескінченному заторі, і зі старого радіо тягнулася чужа пісня. Із цих уривків поступово складалося життя, у якому не було місця жалю до себе.
Матері було двадцять шість, коли чоловік пішов. Навіть не пішов — зник із їхнього побуту так тихо, ніби хотів, щоб його відсутність помітили не відразу. Вона була на сьомому місяці. На столі лишилася коротка записка: кілька незграбних рядків про неготовність, про вибачення, про те, що вона сильна й упорається. Галина Остапівна розповідала, що того ж вечора спалила папір у попільничці. Не від люті. Просто щоб не було спокуси перечитувати.
Перечитувати означало б повертатися туди, де вже нічого не можна було змінити. А їй треба було рухатися далі. Грошей майже не лишилося. Орендована квартира на околиці, панельні стіни, протяги під підвіконням, робота адміністраторкою в невеликому готелі й оклад, якого вистачало лише на найнеобхідніше. Її власна мати тоді тяжко хворіла, допомогти могла хіба що словом. Подруги співчували, але в кожної було своє життя, свої платежі, свої діти або свої страхи.
Мар’яна народилася в лютому, у сильний снігопад. Мати добиралася до пологового відділення міським транспортом, бо таксі здавалося недозволеною розкішшю. Водій, літній чоловік у хутряній шапці, всю дорогу мовчав. А коли вона виходила, сунув їй у долоню купюру й пробурмотів, що це малечі «на перший чай». Галина Остапівна гроші взяла. Пізніше вона казала доньці, що гордість добра, коли в тебе є запас хліба, тепла й сил. Коли цього немає, гордість іноді доводиться відкласти вбік.
За два тижні після пологів вона повернулася на роботу. Сусідка зі сходового майданчика, тітка Катя, колишня вчителька, погодилася сидіти з немовлям за невелику плату. Галина Остапівна йшла затемна, поверталася ввечері, годувала доньку, прала пелюшки, вкладала її спати й сідала за підручники. Вона вступила на заочне відділення економічного факультету й жила в режимі, який іншим здався б покаранням: чотири-п’ять годин сну, робота, дитина, конспекти, іспити.
Потім, уже багато років по тому, вона згадувала не окремі труднощі, а їхню повторюваність. Не один важкий вечір, а сотні однакових вечорів, коли на плиті вистигала каша, на стільці висів вологий дитячий одяг, а в розкритому зошиті розпливалися перед очима цифри. Утома ставала не подією, а середовищем існування. І все одно вранці вона застібала пальто, перевіряла, чи не забула пляшечку, цілувала маленьку Мар’яну в скроню й ішла. У цьому не було героїчної музики. Лише впертість, майже вперта, без якої жодне життя не зрушує з місця.
Одного разу вже доросла Мар’яна спитала її, чи не хотілося кинути все. Мати подумала й відповіла без прикрас: хотілося щосереди. Чому саме щосереди, вона не знала. Просто середа завжди приходила важкою, в’язкою, з відчуттям, що сил більше немає. Але потім наставав четвер, і вона знову вставала…
