Коли машини поїхали вниз просікою, Мирон знову сів на мотоцикл. Йому треба було повернутися до старої вільхи, поки сонце не злизало росу й земля ще пам’ятала нічні сліди. На місці знахідки він заглушив двигун, присів і довго розглядав прим’яту траву.
Колії біля кущів були глибокими, широкими, з важким малюнком протектора. Не легкова машина і не акуратний міський кросовер — сюди приїжджав справжній позашляховик. Він розвернувся біля лозняка й пішов до нижньої дороги. На ліщині на висоті плеча Мирон побачив зламану гілку; у свіжій подряпині кори застрягли тонкі сліди темно-синьої фарби. Водій здавав назад нерівно, поспіхом, зачіпаючи кущі боком.
Біля коріння сосни лежав недопалок. Довга тонка сигарета, на фільтрі — тьмяний слід темної помади. Мирон не став торкатися знахідки руками. Витяг із коляски чисту ганчірку, підняв недопалок і сховав у маленький пакет із-під запасної свічки.
— Тільки спробуй загубити, Андрію, — пробурмотів він. — Сам до тебе у відділок прийду.
Він обійшов ділянку ще раз. Прим’ята осока, сліди волочіння, вода за кілька кроків, глина на подолі. Усе виглядало не як викрадення заради викупу й не як випадковий спалах люті. Більше скидалося на покарання. На показовий вирок, який хтось не довів до кінця — чи то з розрахунку, чи то помилково.
Повернувшись до сторожки, Мирон застав Андрія за столом. Поліцейський уже складав папери в теку й виглядав так, ніби за ранок постарів на кілька років.
— У лікарню вона не їде, до нареченого не хоче, додому не можна, — сказав він. — Що мені з нею робити? У відділення посадити? Вона не затримана.
Мирон подивився на зачинені двері маленької кімнати, де Софія намагалася заснути. Чужих людей у своєму домі він не любив. Зазвичай гість у нього затримувався на кухоль чаю, не більше. Але думка про те, що цю дівчинку зараз повезуть у шум, папери й чужі запитання, здалася йому неправильною до злості.
— Нехай побуде тут. Поки не розберемося.
Андрій здивовано підняв брови.
— Мирон Левчук бере постояльця? Старий відлюдник вирішив відкрити притулок?
— Я все чую, — долинуло з-за дверей. Голос був слабкий, але вже не мертвий. — Дякую.
Це було перше слово Софії, у якому звучав не сам лише страх.
Надвечір озеро знову потягло холодом. Мирон зварив гречку з тушкованкою й поставив перед дівчиною тарілку. Вона їла повільно, майже через силу, дивлячись на темніючий ліс за вікном. У хаті потріскувала піч, і від цього здавалося, ніби весь інший світ відрізаний стіною дерев.
— Ви не питаєте, хто мене туди привіз, — сказала вона раптом.
Мирон сидів навпроти й правив ножа короткими рухами по бруску.
— Скажеш, коли зможеш.
— А якщо ніколи не зможу?
Він відклав ножа.
— Тоді читатиму ліс без твоїх слів. По коліях, по фарбі на гілці, по недопалку біля сосни. Ліс забуває тільки для тих, хто не вміє дивитися. Для мене він багато що тримає в пам’яті.
Софія довго дивилася на нього. У цьому похмурому чоловікові було щось заспокійливе й водночас лячне: не загроза, а спокійна невідворотність. Якщо він узяв слід, він уже не зверне просто тому, що хтось велів…
