Друга ніч минула неспокійно. Мирон майже не спав: за стіною рипіли дошки, Софія то лягала, то вставала, ходила з кутка в куток. Під ранок вона вийшла до печі, закутавшись у плед. Обличчя було блідим, під очима лягли темні тіні.
— Де працюєш? — спитав Мирон, наливаючи їй міцного чаю.
— У банку. У сусідньому місті. Операціоністкою.
Розмова йшла обережно, як по тонкій кризі. Вона спитала, давно він тут живе. Мирон відповів: майже чверть століття. До того — у селищі. Сам? Він сказав: «Сам і живу», і сам почув у цих словах зайву жорсткість. Софія помітила, але не стала лізти туди, куди її не кликали.
Телефон, який Мирон знайшов у кишені забрудненої сукні й усю ніч тримав на зарядці, нарешті ожив. Екран спалахнув десятками сповіщень.
— Сорок два пропущені, — сказав Мирон. — Майже всі від Данила.
Софія дивилася на телефон так, ніби це була річ із колишнього, вже чужого життя. Вона ледь простягнула руку, як апарат знову завібрував. Номер не визначився. Дівчина вагалася кілька секунд, потім відповіла.
Мирон бачив, як із кожною фразою на тому кінці з її обличчя сходить колір. Софія слухала мовчки, навіть не намагалася перебити. Тільки пальці на кухлі стиснулися так сильно, що кісточки побіліли. Коли дзвінок обірвався, вона поклала телефон на стіл.
— Це була вона, — сказала майже беззвучно.
— Хто?
— Мати Данила. Мар’яна Паламарчук. Сказала, щоб я поїхала негайно. Інакше наступного разу мене ніхто не знайде.
Мирон повільно сів навпроти. Усередині в нього щось важке зрушилося, ніби під підлогою рипнула стара балка.
— Тепер розповідай, Софіє. Не уривками. Від самого початку.
Вона обхопила долонями кухоль, хоча чай уже вистигав.
— До Данила був Остап. Ми зустрічалися півтора року. Данило — його зведений брат. У Гордія спочатку була перша сім’я. Дружина померла, залишився син, Остап. Потім він одружився з Мар’яною, і народився Данило. Між ними п’ять років.
Мирон слухав, не перебиваючи.
— Мар’яна Остапа не приймала. Він був їй чужим, зайвим. Але він старший син, а в такій сім’ї старший — це завжди тінь над спадщиною, навіть якщо вголос кажуть інше. Вона хотіла, щоб усе лишилося Данилові. Остап це розумів. У вісімнадцять пішов із дому, жив окремо, працював на батьковій пилорамі й із Мар’яною майже не перетинався.
Софія замовкла. Їй знадобився час, щоб продовжити.
— Я завагітніла від Остапа. Не сказала одразу. Думала, як краще, коли, що взагалі буде з нами. Мені здавалося, є ще кілька днів, щоб не руйнувати все однією переляканою розмовою. А він тоді почав зникати, їздити кудись, щось приховувати. Потім прийшов і сказав, що в нього знайшли пухлину. Що треба їхати лікуватися у великий медичний центр. І що він не хоче прив’язувати мене до хворої людини.
Вона стиснула губи, але голос не зірвався.
— Ми посварилися страшенно. Говорили не те, що думали, а те, що болючіше вдарить. Він поїхав, змінив номер. Пізніше я дізналася, що він живий, лікується, але бачити нікого не хоче.
— А Данило?
— Він почав заходити. Спочатку через брата. Питав, як я, чи не потрібна допомога. Ми говорили про Остапа, про те, як усе зламалося. Я думала, це просто самотність, що я чіпляюся за того, хто опинився поруч. Але потім… це стало чимось іншим. Через чотири місяці Данило зробив пропозицію.
— Про дитину він знав?
— Знав. Я сказала прямо: дитина від Остапа. Він відповів, що для нього це нічого не змінює. Що буде ростити як свою. І що Гордій дізнається тільки те, що треба знати.
Софія підвела очі.
— Данило хороший, Мироне Савичу. Я розумію, як це звучить після всього, але він справді хороший.
Мирон помовчав.
— Мар’яна знала?
— Тепер упевнена. Не знаю як. Може, Данило проговорився. Може, через лікарів щось з’ясувала, у неї всюди знайомі. Але вона знала і про Остапа, і про дитину.
— Дівоче прізвище Мар’яни?
Софія здивувалася запитанню.
— Клименко. Данило якось казав. Гордій привіз її з великого міста, коли померла його перша дружина. Майже двадцять п’ять років тому.
Мирон завмер біля вікна. Він стояв до Софії спиною так довго, що вона не витримала:
— Ви її знаєте?
— Знав, — відповів він глухо. — Дуже давно.
Більше він нічого не сказав. Але Софія зрозуміла: прізвище Мар’яни Клименко не просто оживило в ньому пам’ять. Воно розкрило стару рану, яку він багато років вважав загоєною…
