Коли Софія, змучена розповіддю, заснула на лаві біля печі, Мирон вийшов на ґанок. Ніч була ясною й холодною; зорі висіли над лісом близько, колюче, ніби їх можна було зачепити рукою. Із ящика біля дверей він дістав зім’яту пачку сигарет. Тримав для випадкових гостей, сам не курив багато років. Тепер закурив і не відчув нічого, крім сухої гіркоти.
Мар’яна Клименко. Двадцять п’ять років тому вона пішла від нього до Гордія Паламарчука — людини багатої, жорсткої, нещодавно овдовілої, з маленьким сином на руках. Пішла за один день, майже без пояснень. Сказала тільки: «Мені з тобою тісно, Мироне». Тоді він почув у цих словах вирок собі: не зумів, не дав, не втримав. Скільки разів потім він прокручував той день — зібрані речі, її сухий погляд, двері, що зачинилися тихо, ніби навіть дім не мав права обуритися. Образу він носив у собі як камінь. Настільки давно, що звик до її ваги.
— Данилові двадцять чотири, — прошепотів він, рахуючи в думці й сам лякаючись рахунку. — А пішла вона двадцять п’ять років тому…
Він розчавив сигарету чоботом, повернувся до хати й довго сидів у темряві біля столу. Серце билося нерівно. Уперше за багато років старий біль отримав не лише ім’я, а й можливе обличчя.
Вранці Мирон був зібраний і сухий.
— Ти залишаєшся в домі. Засувку закриєш. Нікому не відчиняти.
— Куди ви?
— У селище. Потім до садиби Паламарчуків. Треба дещо перевірити.
— Це небезпечно.
— Ні, — спокійно збрехав він.
Софія не повірила, але сперечатися не стала.
— Чому ви взагалі мені допомагаєте?
Мирон зупинився на порозі. Сказати правду було важко, а брехати вже безглуздо.
— Бо більше нікому.
Селище зустріло його пилом, запахом пічного диму й шепотом біля магазину. Біля ґанку стояли три жінки й обговорювали зниклу наречену з таким пожвавленням, ніби йшлося не про біду, а про зміну погоди. Мирон привітався й одразу опинився втягнутим у розмову.
— Кажуть, зі весілля просто зникла, — сказала одна. — Вийшла повітрям подихати — і нема її.
— А мати нареченого?
— Мар’яна? Вікна завісила, нікого не приймає. Ніби вбита горем.
— А Гордій?
— Той злий, як поранений звір. На джипі дорогами носиться, людей смикає.
Мирон кивнув, залишив мотоцикл біля магазину й пішов до Луки Горобця. Лука все життя провів із тракторами, моторами й чужими таємницями, а на старість став живою пам’яттю селища: хто з ким жив, хто кому заборгував, хто кого покинув. Він вовтузився в гаражі з іржавим редуктором, але Миронові зрадів і потягнув на кухню пити чай.
Мирон почав здалеку.
— Мар’яна давно в Гордія?
— Та вже чверть століття, — відповів Лука, витираючи руки ганчіркою. — Він її молодою привіз. Гарна була, горда, на всіх згори дивилася. Через рік Данила народила. Гордій тоді тиждень пригощав — спадкоємець, мовляв. Після першої дружини ходив як порожній, а з нею ожив.
Лука поліз по банку з сушками, зачепив старі теки, і папери посипалися на підлогу. Мирон нахилився допомогти — і побачив пожовклу фотографію. Сільське свято, довгий стіл, обличчя, сміх. У кутку стояв він сам: молодий, темноволосий, відкритий, майже незнайомий теперішньому собі. Поруч — Мар’яна.
— Звідки в тебе це? — спитав Мирон, відчуваючи, як голос стає чужим.
Лука глянув на знімок і хмикнув.
— Стара картка. Ти ж тоді з нею жив, забув? Пара була видна. Усі судачили, поки вона до Гордія не пішла.
Мирон перевернув фото. На звороті олівцем стояла дата — рівно за місяць до її відходу. На знімку Мар’яна дивилася не в об’єктив, а кудись убік, ніби вже бачила дорогу, яку збиралася вибрати…
