Після розмови з Лукою Мирон зайшов до аптеки. Тамара, аптекарка, знала про селищні хвороби, нерви й чужі безсоння більше за будь-якого лікаря.
— Мар’яну Паламарчук давно бачила? — спитав він, роблячи вигляд, що розглядає вітрину.
Тамара озирнулася на порожні двері.
— Учора заходила. Брала заспокійливе. І сильне, і трави зверху. Я ще здивувалася.
— Плакала?
— От саме що ні. Зібрана, холодна. Не як жінка, у якої зникла наречена сина, а як людина, яка чекає, коли закінчиться розпочате. Гаманцем по прилавку постукувала. Купила й пішла.
На дорозі до садиби Мирон ледь не зіткнувся з чорним джипом Гордія Паламарчука. Машина різко загальмувала, здійнявши хмару пилу. Гордій вийшов із кабіни — високий, широкий, із важким поглядом людини, звиклої, що перед нею розступаються.
— Що ти тут винюхуєш, доглядачу?
— Територію об’їжджаю.
— Просто біля моїх воріт? — усміхнувся Гордій. — Чув, наречену нашу знайшли. Жива?
— Жива.
— Ну й добре. Молоді нині нерви слабкі: то зникають, то знаходяться.
Він пішов до воріт, не озираючись. Мирон дивився йому в спину й розумів: Гордій знає більше, ніж вимовляє. Може, не всю правду. Але достатньо, щоб не дивуватися.
На зворотному шляху Мирон зупинився біля сосни й ще раз увімкнув запис із Данилом. Довго вдивлявся в обличчя молодого чоловіка: лінію підборіддя, посадку голови, упертий злам брів. Схожість була не прямою, не очевидною, але вдарила так сильно, що він ледве видихнув.
— Не дай боже, — сказав він тихо.
Удома Софія чекала на ґанку. По його обличчю вона відразу зрозуміла: поїздка не дала відповіді, лише нові запитання.
— Що дізналися?
— Достатньо, щоб тривожитися. Недостатньо, щоб говорити напевно.
Він увійшов до хати, де пахло пічним теплом і вчорашньою гречкою, і раптом зрозумів: його самотнє життя більше не належить тільки йому.
Раннім ранком у двері постукали різко, без сором’язливості. За вікнами ще тримався туман, трава біля ґанку сріблилася від роси. Софія спала біля печі, змучена нічними кошмарами, а Мирон сидів за столом із вистиглим чаєм. Він підвівся, відкинув засув.
На порозі стояв Данило.
Наживо він здавався старшим, ніж на записі. Дорогий піджак був пом’ятий, комір сорочки розстебнутий, під очима лягли темні кола. І схожість, помічена на екрані, тепер стала ще болючішою: не копія, не явна родова риса, а щось у нахилі голови, в упертій розгубленості обличчя.
— Добрий день, — сказав Данило. — Мені сказали, вона у вас.
— Хто сказав?
— Андрій Тимофійович. Він давно знає мою матір. Не втримався. Сказав, що ви знайшли Софію.
Мирон довго дивився на нього. Першим відчуттям була дивна відсутність загрози. Хлопець тримався на ногах із останніх сил, але в ньому не було ні злості, ні бажання тиснути. Лише безсонний страх.
— Заходь.
Рипіння підлоги розбудило Софію. Вона вийшла, кутаючись у плед, і завмерла. Данило зробив до неї крок, але відразу зупинився, побачивши, як вона мимоволі відступила.
— Софіє, — сказав він так, ніби ім’я далося йому болем. — Поясни мені хоч щось. Де ти була? Що з тобою зробили?
Вона мовчала.
— Ти мене боїшся?
Запитання було таким розгубленим, що Мирон відвернувся до вікна.
— Ні, — прошепотіла Софія. — Не тебе.
— Тоді чому не подзвонила? Я всю ніч їздив дорогами, лісом, я думав… — голос у нього зірвався. — Думав, тебе вже немає.
Мирон дивився на них як людина, звикла розрізняти страх у звірів і в людей. Данило не грав. Він справді не розумів, хто зруйнував його життя і навіщо…
