— Вийдемо, — сказав Мирон. — На ґанку поговоримо.
Ліс надворі пах мокрим листям і димом із труби. Мирон дістав сигарети, запропонував Данилові. Той хитнув головою й почав нервово постукувати пальцями по перилах. У цьому русі не було дорослої впевненості — лише хлоп’яча безпорадність, яку не міг приховати ні дорогий костюм, ні прізвище.
— Ти знаєш, хто це зробив? — спитав Мирон.
— Ні. Клянуся, не знаю.
— Де була твоя мати в ніч зникнення Софії?
Данило насупився.
— На весіллі. У залі.
— Увесь час?
Він хотів відповісти відразу, але осікся.
— Вона виходила. Сказала, від шуму розболілася голова. Просила не турбувати. Хвилин сорок. Може, годину. Але це нормально, вона не любить застіль.
Слова зависли між ними. Данило раптом зрозумів, куди веде ця розмова. Обличчя його болісно сіпнулося.
— Ви на матір натякаєте? Це божевілля. Навіщо їй?
— Я не натякаю. Я питаю.
— Вона прийняла Софію. Раділа за нас.
— Тоді спитай її прямо. Чи знала вона те, чого не знав ти. І чому Софії вже телефонували з вимогою зникнути.
Данило відсахнувся, наче отримав удар. Потім різко пішов до машини. Але, сівши за кермо, довго не заводив двигун: сидів, опустивши голову на руки.
Мирон повернувся до хати. Софія стояла біля вікна.
— Він хороший, — сказала вона тихо.
— Бачу.
— Він цього не заслужив.
Вона обернулася різко.
— Я маю розповісти йому. Про Остапа. Про дитину. Про все.
— Не зараз, — сказав Мирон твердо. — Спершу треба зрозуміти, що зробила Мар’яна. Якщо вивалиш на нього все одразу, він зірветься. А вона, якщо відчує, що її притисли, піде далі.
Софія кивнула, хоча видно було: чекати їй нестерпно.
Уночі Мирон довго лежав без сну. Близько другої телефон завібрував на тумбочці. Номер був незнайомий, але він уже знав, хто дзвонить. Відповів і мовчав.
На тому кінці теж мовчали. Потім пролунав жіночий голос. Через двадцять п’ять років він упізнав би його серед тисячі.
— Мироне, це я.
Голос Мар’яни був холодним, але під холодом ховалася напруга.
— Я знаю, що вона в тебе. Віддай її мені. І забудь. Це не твоя справа.
Мирон дивився в темну стелю. Стара злість піднялася з глибини, але поруч із нею прийшло щось нове, крижане й ясне.
— Данилові двадцять чотири, Мар’яно. А ти пішла від мене двадцять п’ять років тому.
Тиша на тому кінці стала такою щільною, що він почув власне дихання. Вона не засміялася, не обурилася, не спитала, звідки в нього ця думка. І мовчання виявилося страшнішим за відповідь.
— Отже, коли йшла, вже знала, що носиш мою дитину? І віддала мого сина Паламарчуку?
У слухавці клацнуло. Вона скинула дзвінок. Мирон ще довго тримав телефон біля вуха, ніби в коротких глухих сигналах можна було розібрати правду.
Рипнули двері. Софія вийшла з маленької кімнати в його старій вовняній кофті.
— Хто дзвонив?
— Мар’яна.
— Що сказала?
— Щоб я віддав тебе й забув.
Софія сіла навпроти. У печі догоряли вуглини, червоні, як розплющені очі.
— Розкажіть мені про неї. Якою вона була раніше?
Мирон втомлено провів долонею по обличчю.
— Ми познайомилися на танцях у великому місті. Я приїжджав туди з друзями, вона там жила. Потім три роки прожила тут, у цьому домі. Я думав — назавжди. А вона одного дня зібрала речі й пішла. Сказала, що їй тісно. Я тоді не зрозумів. Точніше, не захотів зрозуміти.
— Ви думаєте, Данило ваш син?
— Не знаю, — відповів він після довгої паузи. — А вона правду просто так не віддасть. Усе її життя тримається на мовчанні.
Вони сиділи в напівтемній кімнаті: двоє людей, яких одна жінка зачепила по-різному — одну мало не згубила, другого залишила жити з питанням завдовжки в чверть століття…
