Вранці Мирон дістав пакет із недопалком і подзвонив Андрію.
— Передав на перевірку?
— Ти як малий, — втомлено відповів поліцейський. — Вихідний. Папери, дозволи, черги. Це тобі не кіно.
— Мені треба сьогодні.
— Мироне…
— Сьогодні, Андрію. Будь-яким шляхом.
Той помовчав.
— Ти знаєш більше, ніж сказав.
— Дізнаєшся, коли буде результат.
Ближче до полудня до сторожки прийшла Катерина, сусідка Паламарчуків із боку старих садів. Жінка завжди трималася осторонь чужих справ, а тепер весь час озиралася, ніби ліс міг підслухати й донести не тому.
— Мироне Савичу, я сама прийшла. Знаю, що ти ту дівчину знайшов.
— Заходь. Що бачила?
Катерина сіла на край стільця, хустки не зняла.
— У мене безсоння. Часто біля вікна сиджу. Тієї ночі, близько першої, повз паркан проїхав чорний джип Паламарчуків. Із боку садиби до озера. Фари ввімкнули тільки за поворотом.
— За кермом хто?
— Мар’яна. Сама. Її профіль ні з ким не сплутаю. Їхала швидко, ніби боялася, що хтось помітить.
Катерина схлипнула й міцніше притиснула сумку до грудей.
— Я не хотіла втручатися. Але ж не можна живу людину в лісі кинути.
Вона пішла майже бігом. Мирон довго дивився їй услід і розумів: тепер є свідок. Поки що є.
Увечері Софія взяла телефон, який лежав на столі як річ із гострими краями.
— Я подзвоню Данилові.
— Що скажеш?
— Що жива. Що скоро все поясню. І що він має почати ставити запитання.
Данило відповів одразу.
— Софіє! Де ти? Що відбувається?
Вона заплющила очі, збираючи голос.
— Послухай. Ти мені довіряєш?
— Так. Більше, ніж будь-кому.
— Тоді зачекай ще трохи. Я все розповім. Але спершу спитай матір, де вона була тієї ночі між першою й другою.
У слухавці стало тихо.
— До чого тут мама?
— Просто спитай. Будь ласка.
Вона вимкнулася. Цього разу руки в неї майже не тремтіли.
Близько дев’ятої подзвонив Андрій. Голос у нього був сухий, майже офіційний.
— Слухай уважно. На недопалку знайшли слину й слід помади. Порівняти було з чим: Мар’яна кілька років тому здавала зразки як свідок у справі про напад на садибу.
— Збіглося?
— Попередньо збіглося. Офіційно оформлять пізніше, але сумнівів майже немає. Це її недопалок. Вона була там, де ти знайшов Софію.
Мирон поклав телефон і подивився на дівчину.
— Доказ є.
— Який?
— Такий, від якого самими словами не відмахнешся.
Софія заплющила очі. На обличчі не з’явилося полегшення. Лише втома людини, яка розуміє: правда тепер не заспокоїть, а почне боліти голосніше…
