Наступного ранку Андрій подзвонив сам, злий до хрипоти. Юрист Паламарчуків уже дізнався про експертизу й заявив: недопалок, знайдений через добу, нічого не доводить. Мар’яна, мовляв, часто гуляла в тих місцях. Доказ спірний, у суді його ламатимуть.
— Вони все знають, — сказав Андрій. — Хтось злив. У Гордія руки довгі.
— Катерина?
— Офіційно нічого не писала. Захистити її я поки не можу.
Мирон одразу набрав Катерину. Довгі гудки пішли в порожнечу. За двадцять хвилин він уже стояв біля її хвіртки. Віконниці зачинені, двір порожній. Сусіди, стишивши голоси, сказали: поїхала рано-вранці до сестри у велике місто. На місяць, може, більше.
Мирон стояв біля зачиненої хвіртки й відчував, як холодна злість збирається в грудях. Мар’яні вистачило кількох годин, щоб прибрати єдиного свідка.
Коли він повернувся, біля воріт сторожки стояла срібляста машина. Біля неї походжав гладкий чоловік у дорогому сірому костюмі, цілком чужий серед сосен, багнюки й мокрої трави.
— Мирон Савич? Я представляю інтереси родини Паламарчук. Моя довірителька пропонує вирішити питання без шуму.
— Яким чином?
— Софія їде з округи. Назавжди. Натомість отримує велику суму. Достатню для нового життя.
Він простягнув візитівку. Мирон не взяв.
— Забирайся.
— Ви розумієте, з ким зв’язуєтеся? Ви всього лише доглядач.
— Поки я всього лише доглядач, ти ще можеш піти сам.
Юрист сів у машину, але перед тим як грюкнути дверцятами, кинув на дім холодний запам’ятовувальний погляд.
Софія стояла біля вікна й чула все.
— Вони хочуть мене купити.
— Так.
— Якщо я погоджуся, вона залишиться чистою.
— Найімовірніше. Катерина зникла. Недопалок оскаржуватимуть. Без твоєї заяви справа посиплеться.
Софія сіла, стиснувши пальці в кулаки.
— Я не поїду. Вона не викине мене з життя, як непотрібну ганчірку.
Мирон подивився на неї з тихою повагою. Першої ночі вона здавалася майже прозорою від страху. Тепер під цим страхом проступало залізо.
— Отже, треба те, що вона не зможе оскаржити. Щось іще.
Софія прикусила губу.
— Коли вона везла мене… я вже трохи чула. Вона думала, я без свідомості. Говорила чи то мені, чи то собі. Сказала: «Я вже одного разу так робила. Тоді вийшло. І тепер вийде. Такі дівки зникають тихо, якщо не залишити їм вибору».
Мирон повільно випростався.
— Уже одного разу, — повторив він.
Ці слова не могли стосуватися Софії. Отже, до неї була інша. Та, що теж заважала Мар’яні Паламарчук і зникла так, що ніхто не зміг повернути її назад…
